4. Світ крізь пов'язку

Після тренувань ми мовчки роз’їхалися по домівках. Втома була приємною — тіло боліло, руки ще пам’ятали кермо, а серце билося швидше, ніж зазвичай. Але, коли я лягла в ліжко й вимкнула світло, сон так і не прийшов.
Я лежала, дивлячись у темряву, і думки накочувалися одна за одною, не даючи спокою.
Гонки — нічні, небезпечні, де помилка коштує занадто дорого.
Батько — зі своїми очікуваннями, бізнесом і вічним «ти повинна».
Рен — завжди поруч, мов тінь, яка захищає, навіть коли мовчить.
Рейчел — тиха, уважна, але така близька, ніби ми знали одна одну все життя.
І сестра… Мейлін. Її обличчя, її голос, спогади, що різали серце гостріше за будь-який біль.
Я стиснула кулаки під ковдрою.
Я була рішучою. Помста — не порожнє слово. Я доведу цю справу до кінця, якою б ціною це не було.
Ранок прийшов різко, без жалю.
Ми з Реном їхали до школи на мотоциклі. Вітер бив у обличчя, двигун рівномірно гарчав, і в якийсь момент я відчула, як у мені відкривається друге дихання. Мотоцикл був не просто транспортом — це було друге життя. Тут не було страху, сумнівів чи болю. Лише швидкість, контроль і відчуття свободи.
Я обіймала Рена, і вперше за довгий час відчула себе живою по-справжньому.
Але все змінилося в одну мить, коли перед нами з’явилася вона — школа.
Ворота, знайомі будівлі, шум голосів. Світ, де кожен погляд може бути зброєю.
На мене знову всі витріщалися. Після вчорашнього проїзду, після чуток, після шоку — я це відчувала шкірою. Хтось шепотів, хтось відкрито дивився, хтось намагався зловити мій погляд. Навіть мені самій усе ще було важко повірити в те, що сталося.
Але з Реном мені було не страшно. Взагалі.
Він зупинив мотоцикл, зняв шолом і подивився на мене так, ніби весь цей світ — лише фон.
— Ти готова? — тихо спитав він.
Я кивнула.
— Завжди.
Ми зайшли на територію школи разом. І я знала: попереду буде ще багато болю, гніву і випробувань. Але тепер у мене були сила, швидкість і люди, заради яких варто йти до кінця.
І гра тільки починалася.
Усе проходило надто спокійно.
Занадто.
Уроки тягнулися один за одним, учителі пояснювали теми, учні відповідали біля дошки, а Майк і його компанія… не звертали на мене жодної уваги. Лео сміявся з Етаном, Даніель грався телефоном, Тан мовчки спостерігав за всіма, але жоден з них навіть не глянув у мій бік.
Це було дивно.
І дуже підозріло.
Я сиділа за партою, машинально водячи ручкою по зошиту, але думками була далеко. Тиша перед бурею — саме так це відчувалося. Я вже встигла вивчити цю школу достатньо добре, щоб знати: тут нічого не відбувається просто так.
Коли я підняла голову, то побачила Рейчел. Вона стояла біля вікна, трохи осторонь від інших, як завжди. Наші погляди зустрілися, і вона ледь помітно усміхнулася. Ми домовилися піти ввечері погуляти — просто пройтися містом, без шуму, без масок. Мені цього дуже хотілося.
Рен сьогодні був зайнятий. Він мав допомогти батькові з бізнесом. Його починання з музикою підтримали — і батьки, і знайомі, і навіть інвестори. Я раділа за нього. Але десь глибоко всередині щось боліло. Мене — не підтримували так само. Мої мрії завжди здавалися «непрактичними».
Я саме поринула в ці думки, коли все сталося.
Спершу — звук.
Різкий, хлюпаючий.
А потім на мене вилилося щось холодне й липке. Рідина потекла по волоссю, обличчю, формі, заливаючи очі. Запах був різкий — хімічний, ніби фарба або якийсь розчин.
Я скрикнула й інстинктивно заплющила очі.
— Лін Лін! — почула я голос Рена.
Я була вся у цьому. Волосся прилипло до обличчя, форма потемніла плямами, а очі почало пекти так, ніби в них насипали вогню. Біль наростав миттєво.
Рен підбіг до мене й різко накинув мені на плечі рушник. Я відчула його руки — тремтячі, напружені. Його дихання було важким.
Я не бачила, але відчувала його злість. Вона буквально вібрувала в повітрі. Його очі — я знала це — зараз були наповнені відвагою й люттю.
— Хто це зробив? — прошипів він.
— Не зараз, — ледве вимовила я. — Рене… не зараз. Почекай.
Я знала: якщо він піде зараз — буде скандал. А я ще не була готова.
Рейчел підійшла з іншого боку й обережно взяла мене за руку.

— Я з тобою, — тихо сказала вона.
Разом вони допомогли мені дійти до виходу. Я намагалася триматися рівно, хоча кожен крок давався важко. Вони швидко привели мене до більш-менш пристойного вигляду — витерли обличчя, зняли забруднений піджак.
Але щось було не так.
Очі почало пекти ще сильніше. Не просто сльозилися — вони горіли. Я ледве могла їх розплющити.
— Лін… — голос Рена змінився. — Це не нормально.
— Рене, я… — я не договорила.
— Ми їдемо в лікарню. Зараз.
Я вже майже нічого не бачила. Світ перетворився на розмиті плями.
У лікарні все відбувалося швидко. Світло ламп різало навіть крізь заплющені повіки. Лікар говорив спокійно, але кожне його слово вдаряло, як молот.
— Пошкодження серйозне. Потрібна операція. Якомога швидше.
— Біль не зникне сам. Його можна лише полегшити краплями та носінням спеціальних окулярів.
— Зір відновлюватиметься поступово.
Я майже не слухала.
Я думала про те, як усе буде далі.
Про школу. Про гонки. Про плани. Про помсту.
Рен тримав мене за руку весь час. Його пальці були теплі, впевнені. — Ти впораєшся, — шепотів він. — Я з тобою. Чуєш? Завжди.
Коли ми вийшли, я захотіла спробувати спуститися на вулицю сама. 

— Я можу… — сказала я. — Хочу спробувати.
Ми зупинилися.
І якби я знала, що буде далі, я б не зупинялася.
За рогом стояв Етан. Він мовчки слухав усе, що ми говорили. Я цього не бачила, але відчула — інтуїція кричала.
— У тебе є такі гроші? — тихо спитав Рен, маючи на увазі операцію.
— Ні, — відповіла я чесно. — Але я знайду. У батька не проситиму. Точно ні. Я щось придумаю.
Рен обійняв мене. Міцно. Пригорнув до себе так, ніби хотів закрити від усього світу. Я відчула тепло й ласку, яких мені так бракувало.
Мені одягнули пов’язку на очі.
— Обережно, — сказав Рен. — Крок за кроком. Я поруч.
— Скажи, де сходинка, — прошепотіла я.
— Зараз… ще одна. Добре. Тримайся за мене.
На низу стояв лікар. — Ти молодець, — сказав він. — Але пам’ятай: не можна довго бути на сонці. І жодних перевантажень.
Я кивнула.
І тут я знову відчула присутність Етана. Пізніше я дізнаюся, що він зняв коротке відео — як я спускаюся сходами з пов’язкою на очах.
Ми пішли додому.
Етан довго не міг заспокоїтися. У голові крутилася одна думка:
«Це через Майка. Точно через нього».
Він прокручував усе знову й знову, не помічаючи, як поруч з’явився Майк.
— Чого ти такий? — запитав той.
Етан здригнувся. — Нічого, — відповів він, знизавши плечима.
І пішов нагору до себе.
Майк повернувся додому, але відчуття тривоги не полишало його.
Він ще не знав, що ця історія вже зайшла надто далеко.
І що наслідки будуть для всіх.