1. Golden Orchid Academy

Спека в Таїланді не обпалювала — вона повільно стискала. Вона вдарила не одразу.
Підкралася — липка, важка, така, що осідала на шкірі, ніби чужі руки.
Лін Лін вийшла з машини й зупинилася перед високими воротами Golden Orchid Academy. Золоті літери на темному камені виблискували під сонцем. На мить я заплющила очі і згадала як сестра вперше допомогла ступити у перший клас. Волосся під каре торкалося щік, трохи злипле від вологості. Вона вдихнула повільно, рахуючи до п’яти. Як завжди, коли треба було зібрати себе докупи. 
Школа для тих, кому не потрібно нічого доводити.
І для тих, хто прийшов, щоб зруйнувати цю впевненість.
Вдивляючись у двір: дорогі авто, бездоганна форма, сміх, у якому було занадто багато впевненості.
— Готова? — почувся знайомий голос.
Ніби нагадувала: тут усе відбувається не поспішаючи, але без шансу на втечу.
Рен стояв поруч, спершись на мотоцикл. Чорний шолом висів у нього в руці, а на обличчі — та сама усмішка, яку вона знала з дитинства. Спокійна. Захисна.
— Так, — відповіла Лін Лін.
Він кивнув. Рен ніколи не переконував її передумати. Він просто був поруч.
— Якщо все ж таки передумаєш, — тихо сказав Рен, знімаючи шолом і ставлячи мотоцикл на стоянку, — ми можемо просто поїхати. 
Він завжди казав це.
І завжди знав відповідь.
— Я не для того приїхала, — спокійно відповіла вона.
Я тут не за новим життям і не для дружби, — подумала Лін Лін.
Я тут заради помсти.
Ворота повільно зачинилися за їхніми спинами. Металевий звук відрізав минуле. За воротами школа жила своїм життям. Дорогі машини, форма без жодної складки, сміх, у якому було забагато впевненості. Тут навчалися ті, хто знав: світ уже належить їм.
Лін Лін стиснула ремінь рюкзака. І попрямувала.
Усередині школа була схожа на добре змащений механізм. Холод від кондиціонерів, гул голосів, запах дорогих парфумів. Погляди ковзали по ній — швидко, оцінювально.
Новенька.
Чужа.
Не з їхнього кола.
Лін Лін йшла рівно, не опускаючи голови. Вона давно навчилася не зважати на трибуни. У перегонах це було правилом: дивишся вперед — або програєш.
Їхній клас був на другому поверсі. Коли вона зайшла, розмови стихли рівно на мить — достатню, щоб її запам’ятали, — і продовжилися.
— Можеш сісти біля вікна, — сказав викладач.
Поруч уже сиділа дівчина. Темне волосся зібране в простий хвіст, плечі трохи напружені, погляд спрямований у зошит, ніби світ навколо не мав значення.
— Привіт, — тихо сказала Лін Лін.
Дівчина підняла очі. В них не було ні цікавості, ні зверхності — лише легке здивування.
— Рейчел, — відповіла вона після паузи.
— Лін Лін.
Рейчел кивнула й знову опустила погляд, але Лін Лін встигла помітити: її мовчання не було порожнім. Воно було захисним.
І в цю мить я ще не знала, що саме ця дівчина стане для мене тим, ким колись була сестра.
Тією, хто залишиться, коли правда зруйнує все інше.
Перша перерва принесла шум. Коридори наповнилися кроками, сміхом, розмовами та запахом кави з автоматів.
Рен з’явився поруч майже одразу. Рен з’явився поруч так само природно, як завжди.
— Тут усе надто показне, — пробурмотів він.
— Саме тому ми тут, — відповіла Лін Лін.
Вони зупинилися біля шафок. І саме тоді коридор ніби змінив ритм. Не став тихішим — став зібранішим.
Лін Лін ще не бачила його.
Але вже знала.
— Це Майк, — тихо сказав Рен. — Паралельний клас.
Він ішов коридором так, ніби не поспішав і не боявся запізнитися. Кілька хлопців поруч, усмішки, впевнені рухи. Учні відступали інстинктивно — не тому, що їх просили.
Влада не потребує дозволу.
Майк зупинився на мить, розмовляючи з кимось, і саме тоді підняв погляд і зустрівся з її очима.
Їхні очі зустрілися.
Зелені — спокійні, холодні.
Темні — уважні, оцінювальні. 
Такі, в яких легко загубитися — і небезпечно довго дивитися.
Він не знав, що вона вже перемагала його — на нічній трасі, у темряві, коли рев двигунів заглушав усе, крім адреналіну.
Не знав, що ці руки тримали кермо на швидкості, від якої інші втрачали контроль.
Не знав, що вона вміє бити — і не боїться болю.
Він бачив лише новеньку з каре і дивними зеленими очима.
І цього було достатньо, щоб зацікавитись.
Ти мене не знаєш, — подумала Лін Лін.
І це моя перевага та твоя помилка.
Майк нахилив голову, ніби запам’ятовуючи її обличчя, і пішов далі.
— Він дивився на тебе, — прошепотіла Рейчел, яка непомітно опинилася поруч. — Так дивляться не просто так.
— Нехай, — відповіла Лін Лін.
Рен мовчав. Він знав більше, ніж говорив. Знав, що Майк — не просто хлопець зі школи. І що ця зустріч — лише початок. І якщо Майк звернув увагу — відступати пізно.
Після уроків Лін Лін не поїхала додому. Вона змінила форму на простий чорний топ і джинси, зібрала волосся й зайшла до залу, де пахло потом і металом. 
Боксерські груші глухо гойдалися.
Вона обмотала руки бинтами, зробила кілька глибоких вдихів і вдарила.
Удар. Ще один.
Біль був знайомим. Контроль — ще знайомішим.
Бокс навчив її не тікати. Приймати удари. Відповідати.
Кожен удар забирав частину спогадів. Кожен рух нагадував: вона не беззахисна. Вона навчилася боротися.
Пізніше, коли ніч опустилася на місто, вони з Реном мчали мотоциклами вздовж дороги. Повітря било в обличчя, вогні розмивалися в суцільні лінії.
— Ти сьогодні дивилася на нього так, — прокричав Рен крізь шум, — ніби вже виграла.
Лін Лін усміхнулася під шоломом.
Вона справді виграла.
І він ще не знав, що дівчина з каре й зеленими очима — та сама, яка залишила його позаду.
Гра тільки починалася.
І цього разу правила знала вона.