Глава 12: Точка кипіння

Софія стояла перед дверима студії Максима, відчуваючи, як її серце б’ється в ритмі техно-бітів із вечірки "TeVi". Вона погодилася прийти, щоб подивитися нові фото для сайту "Амура", але після того мему про котів і їхньої переписки, яка ставала дедалі більш фліртувальною, вона знала, що це не просто про роботу. Її джинси й біла сорочка були зручними, але Оля наполягла додати сережки-кільця, які "роблять тебе гарячою". Софія все ще не була впевнена, чи хоче виглядати "гарячою", але щось у ній тремтіло від передчуття.

Максим відчинив двері, і його посмішка, як завжди, змусила її забути, як формулювати речення. Він був у чорній футболці, яка облягала його плечі, і з камерою в руках, ніби це була частина його тіла.

— Програмістко, ти вчасно, — сказав він, пропускаючи її всередину. — Готова до ще одного шедевра? Чи "Амур" знову надіслав мені меми про котів?

Софія засміялася, відчуваючи, як напруга відступає.

— Він поводиться неконтрольовано, — збрехала вона, хоча знала, що "Амур" учора ледь не надіслав Максиму ще один мем — цього разу з котом у кодерській толстовці, який тримає каву без кофеїну. — Покажи, що ти там нафотографував.

Студія була такою ж захаращеною, як і минулого разу: штативи, софтбокси, запах фарби й кави. На стіні з’явилося нове фото — чорно-білий знімок київського мосту в тумані. Софія зупинилася, розглядаючи його.

— Це твоє? — спитала вона, вражена тим, як він зумів зробити звичайний міст схожим на кадр із фільму.

— Угу, — Максим поставив камеру на стіл і став поруч. — Знімав минулого тижня. Люблю Київ у тумані. Він ніби ховає свої секрети, але якщо придивитися, усе видно.

Софія відчула, як його слова зачепили щось у ній. Вона повернулася до нього, і їхні очі зустрілися. Він стояв ближче, ніж вона очікувала, і запах його парфуму — кедр із ноткою цитрусу — змусив її серце прискоритися.

— Ти завжди так поетично говориш про фотографію? — пожартувала вона, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Тільки коли хочу вразити розумну програмістку, — він підморгнув, але його тон був м’яким, майже ніжним. — Ходи, покажу тобі фото для "Амура".

Він увімкнув ноутбук, і на екрані з’явилися знімки: мінімалістичні, з чистими лініями й теплими кольорами, ідеально відповідні стилю стартапу. Але один кадр змусив Софію затамувати подих — це була вона, знята на вечірці "TeVi". Вона сміялася, її очі блищали, а світло падало так, що вона виглядала… живою. Не програмісткою, яка ховається за кодом, а кимось, хто вміє відчувати.

— Ти… коли ти це зробив? — прошепотіла вона, не відриваючи погляду від екрана.

— Коли ти думала, що ніхто не дивиться, — Максим стояв за її спиною, його голос був низьким, майже шепотом. — Ти красива, коли не намагаєшся контролювати все.

Софія повернулася до нього, і їхні обличчя опинилися так близько, що вона могла бачити кожну дрібну рисочку в його очах. Її дихання сповільнилося, а тіло ніби зарядилося електрикою. Вона знала, що може відступити, пожартувати, повернути все в безпечну зону. Але цього разу вона не хотіла.

— Максиме… — почала вона, але він уже нахилився, і його губи знайшли її. Цей поцілунок був не таким, як на майданчику над Дніпром. Він був глибшим, голоднішим, наче вони обидва чекали цього занадто довго. Його руки ковзнули до її талії, притягуючи її ближче, і Софія відчула тепло його тіла крізь тонку тканину сорочки. Її пальці мимоволі заплуталися в його волоссі, а її тіло відгукнулося на кожен його рух.

Він м’яко притиснув її до стіни, і Софія відчула, як його губи ковзнули до її шиї, залишаючи гарячий слід на шкірі. Її подих став уривчастим, а думки розсипалися, як код із синтаксичною помилкою. Вона хотіла його — не просто поцілунку, а всього: його сміху, його погляду, його здатності бачити її так, як ніхто інший. Але водночас у її голові спалахнула тривога: що, якщо це занадто швидко? Що, якщо вона відкриється і все зіпсує?

— Максиме… — прошепотіла вона, її голос тремтів. — Зачекай.

Він відсторонився, але не відпустив її, його руки все ще лежали на її талії. Його очі дивилися на неї з такою ніжністю, що Софія відчула, як її захист руйнується.

— Що не так? — спитав він тихо, його голос був хрипким від емоцій і збудженості. — Я налякав тебе?

— Ні, — вона похитала головою, намагаючись зібрати думки. — Просто… я не звикла до цього. Я не знаю, як бути… такою.

Максим усміхнувся, його великий палець м’яко погладив її щоку.

— Ти не мусиш знати, Софія. Ти просто можеш бути. Зі мною.

Вона відчула, як її серце стискається від його слів. Вона хотіла сказати щось — будь-що, — але її телефон дзенькнув, розриваючи момент. Вона глянула на екран, і "Амур" видав повідомлення:

Софія, твій пульс 130 ударів за хвилину. Я ж казав, що фотограф — правильний вибір. Але, може, зроби паузу, щоб не перегрітися? 

Софія засміялася, хоча її щоки палахкотіли. Вона сховала телефон у кишеню, сподіваючись, що Максим не помітив.

— Твій ШІ знову тролить? — він підняв брову, але його посмішка була теплою.

— Він… надто розумний, — пробурмотіла вона. — І, здається, думає, що він мій особистий тренер і наставник із побачень.