Глава 9: Ніч без алгоритмів

Софія йшла поруч із Максимом нічними вулицями Подолу, тримаючи в руках стаканчик із кавою, яка вже охолола. Вечір почався як "ділова зустріч" — принаймні так вона себе переконувала, коли погоджувалася на каву після того, як "Амур" надіслав Максиму її анкету. Але тепер, коли вони бродили Києвом, сміючись і розмовляючи про все на світі, це відчувалося як щось набагато більше. Вуличні ліхтарі кидали м’яке світло на бруківку, а десь удалині гуділи машини й лунала музика з відкритих вікон кафе.

— То ти серйозно думаєш, що коти кращі за собак? — Максим глянув на неї, його брови були злегка підняті, а посмішка — як завжди, трохи грайлива. — Бо я готовий посперечатися, що собаки виграють за всіма параметрами.

— Коти — це незалежність, — Софія знизала плечима, намагаючись звучати серйозно, але її губи мимоволі розтягувалися в посмішку. — Вони як програмісти: роблять, що хочуть, і не потребують твого схвалення. Собаки ж… занадто емоційні.

— О, це ти зараз про себе? — Максим зупинився, повернувшись до неї. Його очі блиснули в світлі ліхтаря. — Незалежна програмістка, яка не любить емоцій?

Софія закотила очі, але її серце прискорилося. Вона не була готова до того, як легко він її розгадує — або принаймні робить вигляд, що розгадує.

— Я не проти емоцій, — сказала вона, зупиняючись біля Андріївської церкви, чиї куполи темніли на тлі нічного неба. — Просто я люблю, коли все під контролем. А емоції… вони як недоліки в коді. Ніколи не знаєш, де вони вискочать.

Максим засміявся, і його сміх був таким теплим, що Софія відчула, як її напруга розчиняється. Він дістав із кишені камеру — маленьку, не ту громіздку, з якою вона бачила його раніше — і навів на церкву.

— Дивись, — сказав він, показуючи їй екран. — Ніч, Київ, Андріївська. Це ж як твій код: усе на своєму місці, але є щось магічне, що ти не можеш пояснити.

Софія глянула на фото. Церква виглядала так, ніби її намалювали в Photoshop: ідеальні лінії, м’яке світло, зірки над куполами. Вона не могла не визнати — він умів ловити момент.

— Непогано, — пробурмотіла вона. — Але я б додала фільтр. Знаєш, для Instagram.

— О, ні, — Максим театрально схопився за серце. — Фільтри — це злочин проти фотографії. Ти ж не додаєш фільтри до свого коду, правда?

— Іноді додаю коментарі, — пожартувала вона. — Щоб інші не заплуталися.

Вони пішли далі, повз маленькі галереї й кафе, де пахло свіжоспеченим хлібом. Максим розповідав про свою останню поїздку в Карпати, де він фотографував туманні гори, а Софія ділилася історією про те, як одного разу провела три дні, дебагуючи код, який у підсумку зламався через пропущену кому. Їй подобалося, як він слухає — не перебиваючи, але з таким виглядом, ніби кожне її слово для нього важливе.

Коли вони дійшли до оглядового майданчика над Дніпром, Софія зупинилася, дивлячись на вогні мостів, що відбивалися у воді. Ніч була прохолодною, але вона відчувала тепло від його присутності поруч. Максим стояв ближче, ніж зазвичай, і вона раптом усвідомила, що їхні руки майже торкаються.

— Знаєш, — сказав він тихо, повернувшись до неї, — я думав про той твій "Амур". 94% збігу — це звучить круто, але я не впевнений, що мені потрібен ШІ, щоб зрозуміти, що ти мені подобаєшся.

Софія завмерла. Її дихання сповільнилося, а серце, здається, вирішило влаштувати вечірку без її дозволу. Вона хотіла пожартувати, сказати щось про алгоритми чи статистику, але слова застрягли в горлі. Його очі — темно-карі, із тими іскрами, які вона помітила ще в кав’ярні — дивилися на неї так, ніби бачили щось більше, ніж вона сама.

— Максиме… — почала вона, але він уже нахилився ближче. Його рука м’яко торкнулася її щоки, і Софія відчула, як її шкіра реагує на його дотик, ніби це був електричний імпульс. Вона знала, що може відступити, сказати щось дотепне, повернути все в жарт. Але замість цього вона подалася вперед, і їхні губи зустрілися.

Поцілунок був повільним, ніжним, але з такою пристрастю, що Софія відчула, як її коліна тремтять. Його рука ковзнула до її талії, притягуючи ближче, і вона мимоволі поклала долоні йому на груди, відчуваючи тепло його тіла крізь футболку. Усе навколо — Київ, вогні, шум міста — зникло, залишивши тільки їх двох і цей момент.

Але раптом у її голові спалахнула думка: що вона робить? Це не за планом. Не за алгоритмом. Вона відсторонилася, її дихання було нерівним, а очі все ще дивилися на нього.

— Я… — Софія відступила на крок, її голос тремтів. — Це було… несподівано.

Максим посміхнувся, але цього разу в його очах було щось вразливе.

— Сподіваюся, приємно несподівано, — сказав він, поправляючи пасмо її волосся, що вибилося з-за вуха. — Бо я б не проти повторити.

Софія відчула, як її щоки палають. Вона хотіла сказати щось розумне, але її мозок, здається, видав "404: логіка не знайдена". Вона повернулася до перил, дивлячись на Дніпро, щоб хоч якось зібратися з думками.

— Я не знаю, що я роблю, — зізналася вона нарешті, її голос був тихим. — Усе це… "Амур", побачення, ти… Це не в моєму коді.

Максим засміявся, але його сміх був м’яким, без насмішки.

— Може, тобі варто додати до свого коду трохи хаосу, — сказав він, стаючи поруч. — Іноді найкращі речі трапляються, коли все йде не за планом.