Глава 3: Хімія чи код?

Софія сиділа на дивані в своїй маленькій квартирі на Подолі, втупившись у ноутбук, який, на щастя, увімкнувся після кавового інциденту, але поводився, як образа на весь світ. Екран час від часу миготів, а "Амур" видавав помилки, ніби глузуючи з її спроб налагодити код. Вона вже тричі перевірила логи і файли, але причина збою ховалася десь глибоко, як її власна впевненість після зустрічі з тим фотографом.

— Максим Войтович, — пробурмотіла вона, кинувши погляд на його візитівку, що лежала на столі поруч із чашкою холодного чаю. — Лови момент, так? Легко тобі казати.

Вона ще раз прокрутила в голові сцену в кав’ярні. Його безтурботна посмішка, той погляд, який ніби бачив її наскрізь, і, чорт забирай, той факт, що він замовив їй нове лате без кофеїну, навіть не спитавши, чи вона цього хоче. Хто так робить? І чому вона досі думає про нього?

Дзвінок від Олі перервав її думки.

— Ну що, геніє, твій ноутбук живий? — Олин голос звучав так, ніби вона вже була на півдорозі до вечірки. — Чи ти все ще проклинаєш того красеня-фотографа?

— Живий. Поки що, — Софія зітхнула, клацаючи по клавіатурі. — Але "Амур" глючить. І я не проклинаю його. Просто… він дратує. Хто взагалі ходить із камерою, як із трофеєм, і розливає чужу каву?

Оля засміялася так голосно, що Софія відсунула телефон від вуха.

— Ой, Софі, ти ж розумієш, що це доля? Твій алгоритм тебе ще не звів із кимось нормальним, а тут — бам! — живий, реальний хлопець. І, до речі, гарячий. Ти бачила його руки? Фотографи завжди мають круті руки.

— Олю, припини, — Софія відчула, як її щоки знову палають. — Мені не до рук. Мені треба виправити код до завтра, бо Денис уже натякає, що інвестори хочуть демо.

— Денис, — Оля протягнула ім’я, ніби воно було синонімом до слова "нудьга". — Слухай, він може бути хоч сто разів CEO, але він не твій тип. А от Максим… Давай, подзвони йому. Він же пропонував фотосесію для твого стартапу.

— Фотосесію? — Софія фиркнула. — Я не модель, а програмістка. І взагалі, я не довіряю людям, які так легко розкидаються обіцянками.

Але Оля була невблаганна.

— Софія Кравець, якщо ти зараз же не напишеш йому, я сама це зроблю. І повір, я напишу щось типу: "Привіт, я та дівчина, чий ноутбук ти залив кавою, давай зустрінемось і обговоримо, як ти можеш загладити провину". — Вона зробила паузу. — Хоча, знаєш, це звучить непогано.

— Ти неможлива, — Софія поклала телефон на гучномовець і відкрила чат у Telegram. Візитівка Максима все ще лежала перед нею, і вона, зітхнувши, ввела його номер. — Гаразд, я напишу. Але тільки тому, що нам справді потрібні фото для сайту.

— Угу, звісно, — Оля явно посміхалася. — Пиши, пиши. І розкажеш, як він тебе запросить на побачення.

Софія закотила очі й набрала повідомлення:

«Привіт, це Софія. Ноутбук живий, але ти все ще винен. Твоя пропозиція з фотосесією ще в силі?»

Вона натиснула "відправити" і одразу пошкодувала. Що вона робить? Це ж просто фотограф, який ледь не знищив її роботу. Але коли телефон дзенькнув через хвилину, її серце чомусь прискорилося.

Максим:

«Ого, Софія, ти швидка. Пропозиція в силі. Завтра, 15:00, у студії, адресу скину? Обіцяю не розливати каву цього разу.  »

Софія прочитала повідомлення тричі, намагаючись придумати, як відповісти, щоб не виглядати зацікавленою. Але Оля, яка все ще була на зв’язку, не дала їй шансу.

— Ну що там? Він уже кличе тебе на побачення?

— Це не побачення, — Софія відрізала, але її пальці вже набирали відповідь:

«Добре, домовились. Без кави, будь ласка.»

Наступного дня Софія стояла перед старою будівлею, тримаючи в руках ноутбук, наче щит. Студія Максима була на другому поверсі, і сходи пахли фарбою та кавою — іронічно, враховуючи їхню першу зустріч. Вона постукала, і двері відчинив Максим, цього разу в чорній футболці, яка підкреслювала його плечі більше, ніж Софія хотіла б помітити.

— Вітаю, рятівнице кодів, — він посміхнувся, пропускаючи її всередину. Студія була захаращена: штативи, софтбокси, кілька вінтажних камер на полиці. На стіні висів величезний відбиток фото київського Подолу в дощовий день. — Готова стати зіркою?

— Я тут не для того, щоб бути зіркою, — Софія поставила ноутбук на стіл. — Нам потрібні фотки для сайту "Амура". Щось мінімалістичне, сучасне. І бажано без кактусів.

Максим засміявся, і його сміх був таким заразливим, що Софія ледь не посміхнулася у відповідь.

— Без кактусів? Шкода, у мене є один у запасі, — він кивнув на маленький горщик у кутку. — Гаразд, давай почнемо. Покажи, що там у тебе за "Амур".

Софія відкрила ноутбук і запустила демо-версію додатку. Максим уважно слухав, як вона пояснювала, як ШІ аналізує дані, і навіть поставив кілька питань, які змусили її задуматися, чи не недооцінила вона його.

— Тобто ти хочеш, щоб люди закохувалися за алгоритмом? — він підняв брову, налаштовуючи камеру. — А де місце для… ну, знаєш, хімії?

— Хімія — це просто біологія, — Софія знизала плечима, намагаючись звучати впевнено. — Гормони, нейротрансмітери. Мій код може це передбачити.