Глава 2: Перший збій

Софія сиділа в тій самій кав’ярні на Подолі, але цього разу її настрій був ближчим до "переписати весь код з нуля", ніж до "все під контролем". Прототип "Амура" видав черговий глюк: замість того, щоб підібрати Олі бодай когось із нормальною анкетою, ШІ наполегливо пропонував їй 45-річного вегетаріанця Ігоря, який у профілі вказав, що його хобі — "медитація з кактусами". Софія підозрювала, що її алгоритм або зламався, або має дивне почуття гумору.

— Може, він просто хоче, щоб я стала кактусом? — Оля гортала профіль Ігоря на телефоні, сміючись так, що сусідні столики почали коситися в їхній бік. — Слухай, Софі, якщо твій "Амур" думає, що я мрію про кактусового гуру, то тобі треба його перевірити і усунути помилки. Негайно.

— Та знаю я, — буркнула Софія, втупившись у ноутбук. Її пальці гарячково гуляли по клавіатурі, намагаючись знайти, де саме алгоритм вирішив, що кактуси — це вершина романтики. — Він мав би аналізувати твої лайки в соцмережах, а не вигадувати тобі хобі.

Кав’ярня гуділа: бариста кричав щось про "флет вайт без цукру", хтось сперечався про новий серіал Netflix, а за вікном Поділ жив своїм життям — велосипедисти, туристи, запах свіжоспечених круасанів. Софія любила це місце за хаотичну енергію, яка допомагала їй думати. Але сьогодні хаос був тільки на її екрані.

— Може, тобі просто треба розслабитися? — Оля відсунула телефон і хитро глянула на Софію. — Знаєш, сходити на побачення. Самій протестувати свій "Амур". А то ти як робот: робота, код, кава, робота, код, кава.

— Дуже смішно, — Софія закотила очі. — Мені не до побачень. У мене дедлайн через тиждень, а цей ШІ поводиться, ніби я його образила.

Вона саме збиралася запустити черговий тест, коли двері кав’ярні грюкнули, і в приміщення увірвався чоловік із фотокамерою на шиї. Він був високий, із розпатланим темним волоссям і в джинсовій куртці, яка виглядала так, ніби пережила всі концерти "Океану Ельзи". Софія навіть не звернула б на нього уваги, якби він, пробираючись між столиками, не зачепив її стіл.

— Ой, вибачте! — він різко зупинився, але було запізно. Його сумка гепнулася об Софійчин стаканчик, і лате, наче в сповільненій зйомці, перекинулося прямо на її ноутбук.

— Серйозно?! — Софія схопила ноутбук, намагаючись витерти його серветкою. Екран блимнув і вимкнувся. Вона споглядала на чорний прямокутник, який не подавав ознак життя. Її серце пропустило удар. — Ти що, не бачиш, куди йдеш?

— Ох, чорт, я не хотів! — Чоловік підняв руки, ніби здаючись поліції. Його очі — темно-карі, із якоюсь теплою іскрою — зустрілися з її поглядом. — Давай я все виправлю. Серветки? Вода? Новий ноутбук?

— Дуже смішно, — Софія гнівно глянула на нього, хоча десь у глибині душі їй стало цікаво, чому він виглядає так, ніби щойно зійшов із обкладинки журналу про хіпстерів. — Ти хоч уявляєш, що там було? Моя робота! Мій код!

Оля, яка весь цей час стримувала сміх, нарешті не витримала і пирснула.

— Софі, заспокойся. Це ж просто кава. А ти, — вона повернулася до чоловіка, — як тебе звати, герой дня?

— Максим, — він посміхнувся, і Софія помітила, що його посмішка була з тих, які змушують забувати, чому ти злишся. — Максим Войтович. Фотограф. І, здається, тепер офіційно ворог номер один для… — він глянув на Софію, — як тебе звати?

— Софія. І я не в настрої для знайомств, — вона різко закрила ноутбук, хоча й знала, що це його не врятує. — Ти краще молися, щоб він увімкнувся, Максиме Войтович.

— Ого, повне ім’я? Уже так офіційно? — Максим присів біля їхнього столика, ігноруючи її гнівний погляд. — Слухай, я правда винен. Давай я куплю тобі нову каву. Або… що там у тебе було? Лате?

— Без кофеїну, — пробурмотіла Софія, все ще витираючи ноутбук.

— О, це рідкість, — Максим підморгнув. — Без кофеїну, але з характером. Цікаве поєднання. Хлопець зрозумів, що ця дівчинка має затриматись у його житті. Такий коктейль з емоцій і чарівної зовнішності йому ще не зустрічався.

Оля реготнула так голосно, що бариста за прилавком глянув на них із підозрою.

— Максиме, ти мені подобаєшся, — заявила Оля. — Софі, дай йому шанс. Він же не спеціально.

— Не спеціально? — Софія нарешті поклала ноутбук на стіл і глянула на Максима. — Ти влетів сюди, як ураган, і знищив мою роботу. Яка ще потрібна мотивація?

Максим театрально схопився за серце.

— Ти раниш мене. Я ж сказав, що виправлю. Давай я віднесу твій ноут до сервісу. У мене є знайомий майстер на сусідній вулиці. Або… — він задумався, — можу зробити тобі фотосесію. Безкоштовно. Для твого стартапу, наприклад.

— Звідки ти знаєш, що в мене стартап? — Софія звузила очі.

— Та ти жартуєш? — Максим кивнув на її ноутбук, на якому красувався стікер із написом "TeVi". — Це ж модний стартап, так? Я фотографую для таких. Знаю, як це виглядає.

Софія хотіла щось різке відповісти, але Максим уже дістав із сумки візитівку і поклав її на стіл.

— Мій номер. Якщо ноутбук не ввімкнеться, дзвони. Якщо ввімкнеться… все одно дзвони. — Він посміхаючись підморгнув і встав. — Каву я замовлю. Без кофеїну, так?

Він пішов до прилавка, а Софія дивилася йому вслід, не знаючи, чи хоче вона його придушити, чи… щось інше. Він просто відганяв її внутрішній протест і зачаровував посмішкою, пронизливими очима і харизмою. Софія затримала свій погляд на його гарно складеному і масивному тілі. Оля штовхнула її ліктем.