Розділ 7

Меган давно не вибиралася з дому. Останні півроку вона проживала у замкненому циклі: дім, робота, нескінченні рутинні справи. Весь її світ звузився до стін квартири, де кожен день був лише блідою копією попереднього. Втім, після загибелі Ендрю, все це стало ще більш нестерпним. Її життя здавалося позбавленим смаку, кольору, навіть сенсу. Ті звичні дрібниці, які раніше приносили радість — запах свіжої кави, вечірні прогулянки чи улюблені книги, — тепер здавалися їй чужими і порожніми.

Їй здавалося, що вона втратила не лише чоловіка, але й частину себе.

Однак тепер, коли Ендрю знову був поруч — нехай це був не справжній чоловік, а лише досконала копія, машина, що відтворювала його голос, жести, навіть усмішку, — щось у ній почало змінюватися. Ця ілюзія повернула в її життя відчуття близькості, яке вона втратила. І хоч вона усвідомлювала, що це не те саме, що справжній Ендрю, це все ж давало їй щось схоже на надію.

Тепер вона хотіла повернутися до того, чого їй так не вистачало. Вийти за межі своїх страхів і болю, відчути свіже повітря, прогулятися серед людей, згадати, як це — жити. Меган знала, що це лише крок, але для неї він був надзвичайно важливим. 

Дівчина втомлено завалилася на диван, відчуваючи, як ноги болісно нагадують про майже цілий день, проведений на ногах. Їхня поїздка до торговельного центру видалася довшою, ніж вона планувала, і тепер кожен м’яз у її тілі кричав про відпочинок. Меган глибоко видихнула, відкидаючись на спинку дивана, і на мить заплющила очі, уявляючи, як теплий душ змиває втому.

У коридорі тим часом Ендрю стояв, міцно тримаючи оберемок пакетів. Його рухи були точними й спокійними, ніби він зовсім не помічав ваги речей, які приніс. Меган крадькома глянула на нього й відчула мимовільний подив. Його постава була ідеально рівною, обличчя — абсолютно спокійним, а жодного сліду втоми чи напруження не було видно. Навіть у таких побутових моментах він виглядав надто досконалим.

«Він навіть не втомлюється», — промайнула думка, яка змусила її злегка здригнутися. Це було чергове нагадування про те, ким він насправді був. Але дівчина відразу відігнала це, намагаючись не зациклюватися на очевидному.

Їй хотілося просто розслабитися й насолодитися цією миттю звичайного життя, хоч би як штучно воно не виглядало.

Ендрю, помітивши, що вона дивиться на нього, повернув голову і спокійно запитав:

— Куди мені це поставити?

Його голос звучав рівно, без ознак втоми чи роздратування, що лише підкреслювало його відмінність від звичайної людини. Меган мимоволі усміхнулася.

— Просто залиш у коридорі, я потім усе розберу, — сказала вона, але навіть сама відчувала, що це прозвучало не зовсім переконливо. Зараз їй хотілося довше залишатися на дивані, забувши про пакети, покупки й день, який так її вимотав.

Ендрю коротко кивнув, обережно поставив пакети на підлогу біля стіни й повернувся до неї. Його рухи були плавними, ніби в них не було ні краплі напруги. 

— Тобі потрібна допомога? Або, можливо, я можу приготувати щось для тебе? — спитав він, нахиливши голову трохи набік.

Меган на мить затримала погляд на його обличчі. У його словах була турбота, але щось у цій турботі здавалося занадто правильним, занадто ідеальним. У звичайному житті подібна пропозиція від чоловіка могла б супроводжуватися ноткою втоми чи легким невдоволенням після довгого дня, але Ендрю був іншим.

— Ні, все добре, — сказала вона, махнувши рукою. — Я не голодна. Просто дай мені хвилинку.

Вона знову відкинулася на диван, прикривши очі. Ендрю мовчки кивнув, його спокійний погляд затримався на ній, ніби він намагався оцінити її стан. Через кілька секунд він порушив тишу:

— Хочеш, я принесу тобі щось випити? Чай?

Меган повільно відкрила очі й кивнула. Ідея теплого напою зараз здавалася надзвичайно привабливою.

— Так, дякую, це було б чудово, — відповіла вона, дозволяючи собі легку усмішку.

Чоловік, не сказавши більше жодного слова, повернувся й пішов до кухні. Меган залишилася сидіти, прислухаючись до звуків його впевнених, рівних кроків. Її погляд випадково впав на пакети, складені в коридорі. Вони здавалися такими звичайними, такими буденними, але зараз вони були для неї чимось більшим.

Раптом телефон завібрував на столику поруч, привертаючи її увагу. Меган кинула погляд на екран, не очікуючи нічого важливого. Але щойно побачила ім’я відправника, її серце завмерло. 

Вона на мить застигла, відчуваючи, як хвиля тривоги прокотилася тілом. Її пальці несвідомо затиснули телефон. Глибоко вдихнувши, вона нарешті зважилася розблокувати екран і відкрити повідомлення.

«Головне управління соціальної підтримки штату Вірджинія

Дата: 12 вересня 2088 року

Шановна пані Скотт,

З глибоким співчуттям та сумом ми змушені повідомити вам, що ваш чоловік, Ендрю Скотт, який був медиком у складі експедиційної бригади Збройних сил США, загинув під час виконання службових обов’язків на території Латинської Америки. Інцидент стався 22 серпня 2088 року в регіоні, що постраждав від політичної нестабільності, спричиненої внутрішнім конфліктом у Венесуелі. Цей конфлікт став частиною глобальної загрози, яку створюють нові політичні сили, підтримувані зовнішніми державами та альянсами, що ставлять під загрозу безпеку США.