Розділ 6.1

Наступні кілька днів стали для Меган острівцем спокою, де кожна мить була пронизана тим, чого їй так не вистачало — обіймами. Вона засинала в його руках, відчуваючи, як поступово розчиняється в цьому незвичному для неї відчутті захищеності. Ендрю ніжно проводив пальцями по її волоссю, його дотики були настільки м’якими, ніби він боявся зламати щось тендітне і дорогоцінне. Кожен рух був обережним, майже лагідним, ніби він читав її думки і прагнув заспокоїти їх.

Ці ночі стали для неї не просто відпочинком, а порятунком. Його присутність знімала тягар тривог, залишаючи лише відчуття безпеки, яке вона вже давно не дозволяла собі відчути. У цих обіймах було щось більше, ніж просто тепло — це було майже відчутне огортання турботою, яке, ніби ковдра, ховало її від холодного світу. Вперше за довгий час Меган могла відпустити свій біль і хоча б на мить дозволити собі просто бути — без страху, без жалю, лише з цією дивною, ніжною тишею, яку приносила його присутність.

Ендрю не потребував сну — його система функціонувала безперервно, точно і без збоїв. Кожен його рух, кожен жест були результатом складного алгоритму, закладеного в процесори, що забезпечували ідеальну синхронність. Механічно досконалий, він не знав ані втоми, ані голоду. Але навіть усвідомлюючи це, вона відчувала дивний спокій поруч з ним. Її розум нагадував, що це лише ілюзія, але серце вперто відмовлялося в це вірити.

Коли дівчина прокинулася, її охопила легка розгубленість. Піднявши голову, вона помітила, що ліжко поряд із нею порожнє. Серце на мить стиснулося, і вона поспіхом оглянула кімнату, намагаючись заспокоїти себе. Штори все ще прикривали вікно, але крізь них пробивалося тепле сонячне світло, розсипаючи золотисті промені по підлозі. Її погляд упав на годинник на тумбочці — вже була одинадцята. Меган зрозуміла, що проспала майже до обіду, і швидко підскочила з ліжка.

Одягнувши халат, вона потягнулася, відчуваючи, як м’язи поступово позбуваються важкості після сну. Вийшовши з кімнати, вона неквапливо рушила коридором і раптом зупинилася. Її погляд зупинився на Ендрю, який стояв на кухні. Вона притулилася до стіни, крадькома спостерігаючи за ним. Він готував каву, і кожен його рух був спокійним і вивіреним, немов він давно звик до цієї простоти. В його поставі відчувалася впевненість, навіть у таких звичайних дрібницях, і це мимоволі змушувало її затримати погляд трохи довше.

Меган, застигаючи на місці, відчула, як тепло від кави наповнює приміщення, створюючи відчуття домашнього затишку, якого  їй так бракувало. Вона не могла позбутися відчуття, що це все нагадує сон.

Врешті-решт, зробивши кілька кроків, дівчина зупинилася на порозі кухні. Ендрю почув її кроки і, обернувшись, посміхнувся.

— Спочатку я планував принести каву тобі в ліжко, але тепер, здається, ми будемо пити її тут, — його голос був тихим і теплим, з ноткою жарту, що надавало його словам невимушеності.

Меган не втрималася від усмішки, коли в її грудях затріпотіло щось тепле, але водночас тривожне. Його жарт, хоча й простий, прозвучав настільки щиро й по-людськи, що різко контрастував із тим, яким він був ще кілька днів тому — серйозним, холодним і майже механічним. Тепер у його поведінці з’явилася легкість, навіть нотка непередбачуваності, що зачаровувала.

Він простягнув їй чашку, і їхні пальці випадково торкнулися. Меган завмерла, піднявши на нього погляд, але Ендрю залишався незворушним. Його очі дивилися спокійно, уважно, але без тиску, і це несподівано змусило її розслабитися. Вона прийняла чашку, відчуваючи приємне тепло, що пробивалося крізь тонкий порцеляновий край. Зробивши глибокий вдих, вона насолодилася ароматом свіжозвареної кави, дозволяючи собі зупинитися на мить у цьому моменті.

Незмінним залишалося те, що він не міг по-справжньому розділити з нею ці моменти. Кава в його руках була скоріше символічним жестом, ніж справжнім проявом спільності. Меган відчувала, як цей простий ритуал — сніданок удвох — позбавлений глибини та близькості, які бувають між тими, хто справді кохає одне одного. У його рухах і поглядах завжди залишалася легка відстороненість, неначе він прагнув бути схожим на людину, але не міг повністю вийти за межі своєї природи. Це було як відлуння чогось справжнього, натяк на те, чого їй так не вистачало.

Дівчина зробила ковток, відчуваючи, як тепла кава обволікає її губи і ніжно спускається вниз, залишаючи приємне тепло в грудях. Вона підняла погляд від чашки і зустріла його очі.

— Може, нам варто прогулятися по магазинах сьогодні? — запитала Меган, її голос звучав м’яко, але з ледь відчутною впертістю. — Тобі точно варто купити кілька нових речей.

Чоловік кілька секунд дивився на неї, наче зважуючи її пропозицію. Його погляд залишався спокійним, але Меган помітила, як щось в його виразі змінилося. Можливо, йому справді не було важливо оновити гардероб, адже він не приділяв великої уваги таким речам, як більшість людей. Але для неї це мало значення. Це була її турбота, її бажання, щоб він почувався комфортніше й виглядав краще, навіть якщо для нього це не було першочерговою потребою.

— Звісно, давай, — відповів Ендрю спокійно, усміхаючись. Його усмішка була м’якою, але більше жестом підтримки, ніж справжнім вираженням почуттів. Це було більше про виконання соціального обов’язку, а не про внутрішнє бажання. Його участь у цьому виглядала як щось належне, не особисте. Однак для Меган цей жест мав значення набагато більше, ніж він міг собі уявити — вона бачила в цьому шанс створити хоч маленький зв’язок, навіть якщо цей зв’язок не був таким, яким вона його прагнула.