Розділ 3

Меган провела ці дні, балансуючи на межі тривоги й надії. Її свідомість застрягла у безкінечному коловороті спогадів, де замість того, щоб прийняти втрату, вона відчайдушно намагалася воскресити те, що вже давно стало минулим. Після заповнення форми на сайті «NOVATECH» компанія зв’язалася з нею для уточнення деталей її «замовлення».

Спочатку це був телефонний дзвінок, який звучав занадто офіційно для такого особистого прохання. Їй запропонували надати додаткову інформацію: фотографії, відео, усе, що могло допомогти з відтворенням зовнішності Ендрю. Та це був лише початок.

За кілька днів дівчина отримала розширену форму, яка змусила її знову пройти всі ті миті їхнього спільного життя. Питання ставили на меті відтворити не тільки зовнішній вигляд, а й характер її чоловіка. Вона повинна була описати його улюблені страви, звички, улюблені заняття. Що його дратувало? Що приносило йому радість? Які страхи він приховував за своєю усмішкою?

Ці питання вимагали не просто відповідей, а найглибших спогадів, і кожне з них здавалося ударом у вже зранене серце. Меган розуміла: кожна деталь, кожен спогад наближав до створення точного двійника Ендрю. Але водночас ці спогади нагадували, що це буде лише імітація — копія, яка, хоч би як намагалася, не зможе заповнити порожнечу.

Заповнюючи анкету, Меган відчувала, як поступово губиться у вирі спогадів. Як описати те, що він завжди обирав каву з молоком і обожнював темно-синій колір? Як передати цей невловимий жест — коли він машинально грав з волоссям у хвилюванні? У кожному питанні ховалася прірва: як зробити так, щоб сухі слова ожили, як оживали ті миті, які вони колись ділили разом?

Вона поринала у деталі — улюблені фрази, посмішка, що зʼявлялася, коли він був задоволений, навіть спосіб, у який він дивився на неї, наче вона була центром його всесвіту. Із кожним рядком анкети ця робота дедалі більше нагадувала спробу оживити примару. Але чим глибше вона заглиблювалася в ці формальності, тим сильніше відчувала порожнечу, яка розросталася в її серці.

Як можна відтворити людину до найдрібніших рис, знаючи, що це буде лише досконала імітація, а не справжнє життя?

Попри це, вона продовжувала. Їй здавалося, що це її єдиний шанс. Якщо не зараз, то коли? Як інакше заповнити порожнечу, яку залишив Ендрю? Вона знала, що жоден робот не замінить людину, яку ти любив. Але це було хоч щось, хоч якась можливість відчути його присутність. Навіть якщо це буде лише ілюзія, лише тінь минулого, Меган була готова пройти цей шлях.

Коли дівчина надіслала всі відповіді на анкету та необхідні матеріали, процес створення розпочався. Їй обіцяли, що це займе близько тижня. Але цей тиждень перетворився на нескінченний вир тривоги й сумнівів. Її думки не відпускало одне просте, але нестерпно болісне питання: «Яким він буде?»

Як це — знову побачити його очі, почути знайомий голос? Вона знала, що це не буде він. Лише імітація, втілена у досконалий образ. Але навіть із цим усвідомленням її охоплювало нестерпне бажання повернути хоча б крихту тієї близькості, того тепла, яке вона колись відчувала поруч із ним. «Хоча б на мить», думала вона. «Хоча б повірити, що він не пішов назавжди.»

Їй пояснили: андроїд знатиме, ким він є, — бездоганною копією, створеною за її описами. Він матиме всю технічну інформацію про своє походження, але не зможе згадати жодної миті зі справжнього життя Ендрю. Його пам’ять буде складена зі штучно інтегрованих спогадів — їхніх спогадів, тих, які вона сама віддала.

Це мало би заспокоювати, але натомість лише підігрівало страх. «Чи буде він поводитися, як Ендрю?» — запитувала себе Меган. «Чи зможе він відтворити нашу історію такою, якою вона була насправді?»

Серце стискалося від сумнівів. Вона розуміла, що кожен рух, кожне слово будуть результатом алгоритму, а не справжнього кохання чи спогадів. Але попри це, вона продовжувала чекати. Чекати, коли його обличчя знову з’явиться перед її очима, хоча б як ілюзія.

Найбільше Меган хвилювало, як розповісти про своє рішення комусь із близьких. Її батьки жили далеко, і їхній зв’язок давно ослаб. Батьки Ендрю померли ще в його дитинстві, тому єдиною людиною, до якої Меган могла звернутися за підтримкою, була її подруга Гвен.

Вони працювали разом у лікарні, хоча й у різних відділеннях. Гвен була лікарем-педіатром, старшою за Меган на кілька років, і виховувала сина сама. Їхня дружба завжди була теплим притулком для Меган, але після втрати Ендрю вона поступово почала віддалятися навіть від Гвен. Здавалося, що власний біль ізолював її від світу.

Однак тепер, ухваливши своє рішення, дівчина розуміла: приховати це від подруги буде неможливо. Гвен знала її занадто добре, щоб не помітити змін.

Того вечора, коли Меган нарешті вирішила зізнатися, вони сиділи на кухні. Тиша, що панувала навколо, була важкою, ніби невидимий тягар. Гвен зітхнула, ніжно взяла дівчину за руку.

— Меггі, мила, — сказала вона, стискаючи її долоню. В голосі Гвен була та сама турбота, яка завжди заспокоювала Меган, але сьогодні вона була інша. Вона почувалася тривожною, як ніколи раніше. — Я розумію твій біль… Але ти певна, що це правильний крок? Ти не можеш замінити його.

Жінка справді розуміла її переживання, адже сама пережила втрату коханої людини кілька років тому. Вона втратила чоловіка, і біль, що залишився в її серці, був знайомий їй. Але вона також знала, що намагатися замінити того, кого ти любив, може бути лише шляхом до ще більшої самотності.

Дівчина мовчала, її думки металися в усі боки, немов корабель у бурю. Всередині неї розривалися сумніви, біль, тривога, але водночас з’являлося неймовірне бажання. Вона була готова на все, аби хоча б на мить відчути, що її світ знову наповнений його присутністю.

— Я розумію, що це буде не Ендрю… — її голос звучав тихо, мов важка ноша лягла на кожне слово, кожен звук здавався невагомим і заплутаним. Вона затримала подих, збираючись з думками, але біль, що стискав її серце, не давав можливості говорити без тремтіння. —  Але я не можу жити без нього. Я хочу відчути його поруч, почути його голос, навіть якщо це не буде справжній він…