Глава 4

Наступного ранку Сергій прокинувся раніше, ніж звичайно. Він відчував незвичне хвилювання, яке змішувалося зі страхом. Погода за вікном була похмурою, і дощ усе ще накрапав, як вчорашньої ночі, коли він зустрівся з Тихим.

Перед тим, як вийти з квартири, він подивився у дзеркало. У дзеркалі він побачив худорляве обличчя з високими вилицями, яке здавалося трохи втомленим, але все ще уважним і зосередженим. Темне хвилясте волосся, яке він зачесав назад, надавало йому вигляду людини, яка вже багато чого бачила в житті. Окуляри з темною оправою підкреслювали його інтелектуальність, але за їх склом очі виглядали трохи задумливими. Картата сорочка, що виглядала з-під світлої куртки, відображала його простоту і практичність. Погляд був стриманий, але в ньому читалася якась прихована рішучість — ніби він готовий до того, що зустріне його за дверима.

Здається, все це було тільки оболонкою. Всередині нього вирувало щось більше — невидиме іншим, але очевидне для тих, хто знав його. Можливо, він прощався з цим місцем назавжди. Чи дійсно все буде так, як йому обіцяли?

Сергій вийшов з будинку і рушив до таксі, яке чекало його біля під'їзду. Подорож до Німеччини розпочалася, але що на нього чекало там — він не міг передбачити.

Водій мовчав всю дорогу, мабуть був не в гуморі, навіть музику не вмикав, тож Сергій занурився у свої думки, дивлячись на пейзаж міста за вікном. Вулиці були оповиті ранковою тишею, освітлені лише слабким світлом ліхтарів. Тіні від дерев танцювали на асфальті, наче створюючи химерні образи. У повітрі відчувалася прохолода, як нагадування про осінь, що повільно наближається. Усе здавалося нереальним, але він уже не мав сумнівів — його життя змінилося, і тепер було тільки питання часу, коли він зіткнеться з новою реальністю.

Нарешті приїхали. Водій зупинив машину біля аеропорту, коротко глянув у дзеркало заднього виду, але нічого не сказав. Сергій простягнув купюру і вийшов, відчуваючи на собі погляди оточуючих. Він кинув останній погляд на місто, що залишається за ним, і попрямував до терміналу.

Площа перед терміналом була наповнена гулом людських голосів, шумом коліс валіз і постійними оголошеннями диспетчерів. Люди квапливо бігали, хтось поспішав, хтось чекав. Сергій стояв на місці, його невеличка дорожня сумка виглядала скромно серед інших, величезних багажів, які проходили повз. Він відчував, що знаходиться тут наче чужий, у світі, де всі знали свої ролі, а він лише тепер намагався зрозуміти свою.

Сергій увійшов у термінал аеропорту, де теж завжди панувала метушня.Для Сергія аеропорти завжди асоціювалися з певною порожнечею. Щоразу, коли він проходив через ці зали, здавалося, ніби тут концентрується все, що він ненавидів у сучасному світі: шум, поспіх, відсутність індивідуальності. Колись він знаходив час зайти до бару, випити чогось міцного або хоча б пива перед польотом. Це був його спосіб скинути напругу, яка завжди супроводжувала його подорожі. Але цього разу він утримався. Несподівано, для самого себе. Можливо, це було через тривогу, що зачаїлася десь у його душі, можливо, просто не хотів знову загравати з тим, що вже довгий час намагався контролювати. Хоча, якщо чесно, йому справді хотілося випити, бодай ковток чогось заспокійливого, але думка про довжелезну чергу переконала його змінити план.

Черги для нього завжди були справжнім випробуванням. Ще з молодості він уникав цих "розваг", як тільки міг. Він згадав, як колись у радянські часи годинами стояв у черзі за дефіцитом. Тоді люди штовхалися, сварилися через місце, і це було ненависно. Він чітко пам'ятав, як один раз ледь не побився через шматок ковбаси. Тепер він міг дозволити собі уникати черг, і це було однією з небагатьох перемог, які залишалися в його житті.

Митний огляд і паспортний контроль минули напрочуд легко. Службовці навіть не звернули на нього особливої уваги, за винятком одного митника, який здивував Сергія своїм виглядом. Він носив великі козацькі вуса і був у вишиванці — це виглядало так незвично для цього місця, що Сергій навіть посміхнувся, помітивши такий яскравий образ. Чоловік, здавалося, був настільки гордий своєю зовнішністю, що ні на мить не сумнівався у доречності вишиванки тут, у митній зоні.

Пройшовши контроль, Сергій опинився в зоні відправлення. Він обрав одне з незайнятих місць біля вікна й витягнув смартфон, що був частиною завдання. Він поглянув на екран, розглядаючи облікові записи, які вже були створені. "Сергій Каменєв" — нова особистість, нове ім'я, і він мав жити цим ім'ям наступні дні. Він спробував написати кілька постів, щоб все виглядало природно, як йому казали. Прості речі — "летю до Німеччини", "відрядження", "перший рейс за тривалий час". Поставив лайки кільком "друзям", яких він навіть не знав. Все було нереальним, але водночас, дивним чином, ці дії заспокоювали його, надавали йому почуття, що він виконує якийсь ритуал.

Лунає оголошення про посадку на його рейс. Сергій підвівся, зібрав свої речі і пішов до гейту. Черга на посадку була довгою, люди стояли, переглядаючи документи, перевіряючи квитки, хтось нервово переминався з ноги на ногу, хтось розмовляв по телефону. Сергій уважно спостерігав за цими людьми, думаючи, куди вони всі летять і що їх чекає там, куди вони прямують.

Чомусь вони завжди поспішали до літака, хоча знали, що це не прискорить посадку. Сергій спостерігав за цим із певним роздратуванням, але вже звик до цієї абсурдної картини. Кожного разу люди починали метушитися, коли літак ще навіть не приземлився. Це нагадувало йому ситуацію в потягах, коли пасажири починають збирати речі і стояти біля дверей, щойно поїзд наближається до станції.

На борту літака його зустріла мила стюардеса в синьо-жовтій уніформі, яка щиро усміхалась, демонструючи білосніжні зуби. Її посмішка здавалася такою теплою, що мимоволі піднімала настрій навіть тим, хто втомився від тривалих черг і затримок. Вона нагадувала йому ті моменти, коли він був молодшим і все здавалося значно простішим. Сергій кивнув їй у відповідь і пройшов до свого місця біля ілюмінатора. Політ мав бути недовгим, але він відчував, що цього часу йому вистачить, щоб ще раз все обміркувати.