Пролог

Щільна темрява ще тримала ніч у своїх обіймах, але схід уже видавав тонку смужку світла. Вона нагадувала місячний серп, що прорізав небокрай. Сосни стояли непорушними велетнями, мов намагалися втримати ніч своїми верхівками. Зірки згасали, поступаючись світанковим променям.

Сергій Юрійович завмер у тиші, що панувала в будинку. Передсвітанок — його улюблений час. Темрява ще боролася за місце під небом, але світло вже впевнено заявляло про себе. У цих хвилинах очікування була якась магія — крихка, майже невидима. Ця перехідна мить, майже непомітна для більшості, мала для нього особливе значення. Він називав її порою очікування — часом, коли усе ще спить, але пробуджується з відчуттям неминучих змін. Саме тоді, коли найтонші шари світу зустрічаються, реальність здається крихкою, а дивовижне можливе.

Цей ранок відрізнявся від інших. Сергій Юрійович не потребував нагадувань — він і так усе знав. Це знання було давнім і природним, як для садівника, що відчуває, коли плід готовий упасти з гілки.

Біль у животі був звичним, але цього ранку він став, здавалося, точкою відліку. Як сигнал, що запускає незворотний процес. Сергій Юрійович підвівся повільно, з обережністю людини, що вірно вимірює кожен рух, кожен подих, знаючи, що цей день буде особливим. Не тому, що біль став сильнішим чи слабшим — просто настав час.

Підкидаючи дрова у холодну грубу, Сергій Юрійович помітив, як його руки втратили колишню впевненість. Вогонь більше не здавався тим, що підтримує життя. Він лише зігрівав — і нічого більше. Сергій Юрійович вже давно знав дату свого відходу, і ця думка була для нього такою ж природною, як зміна пір року.

Він не дивився на календарі чи зорі, щоб знати, коли це станеться. Йому не треба було жодних підтверджень. Це було частиною його природи, тихого знання, яке він носив у собі багато років. Дата його відходу була така ж незмінна, як і цикл сонця на небосхилі, і цього ранку все, здавалося, нагадувало йому про це.

На веранді нервово крутилися Марка й Димка, нагадуючи про свій ранковий ритуал. Сергій Юрійович відчинив двері, і кішки швидко зникли в темряві, лише чорні тіні ковзнули по землі, ніби зливаючись із ранковою імлою. Марка, з її глибоким чорним хутром, була невидимою у цій темряві, а Димка, сіра, як зимові хмари, легко розчинялася в тумані. Він на мить затримався біля вікна, вдивляючись у дерева, які стояли, мов охоронці, на кордоні його світу і на мить замислився над цими кличками, над тим, як вони з’явилися у його житті, і чому їх не сплутаєш із жодною іншою твариною.

Згодом його думки повернулися до того, як все зміниться. Марка зникне весною і не повернеться. Її вже не шукатимуть. А Димка... Він здригнувся від цієї думки, згадавши, що станеться з Димкою наступної зими. На неї чекає трагічна смерть, але сьогодні, цього ранку, нічого ще не віщувало біди. Наразі все було так, як і завжди.

Сергій замкнув двері і повільно повернувся до кімнати. Холод вже встиг проникнути в кожен куточок старого будинку. Він відчував, як оселя, що колись була живою і затишною, тепер стає дедалі холоднішою з кожним роком. Стіни будинку ще зберігали спогади, але вже не гріли.

Колись це був будинок священика, він стояв поруч із церквою, що колись височіла над селом. Навколо були яблуні, груші, чебрець уздовж стежок і маленьке озерце за парканом. У його водах відбивалося небо та хрести церковної бані, яка була серцем громади. Це місце дихало спокоєм і благословенням.

Час усе змінив. Церкву розібрали до фундаменту, не залишивши й сліду колишньої величі. Її матеріали пішли на будівництво школи — простої, без зайвих прикрас, вона символізувала нові часи. Будинок священика теж став державним майном. Його історія, як і пам'ять про святиню, зникла.

Сергія та Галину, вчителів, як тоді казали “шкробів”, шкільних робітників, поселили до просторого  будинку священика,  а коли вони вийшли на пенсію держава вирішила “ущільнити” житлову площу, і частину будинку передали новому директору школи та його родині. 

А згодом у селі побудували нову школу — простору, сучасну, з актовою залою та спортивним майданчиком. Це була гордість села. Новий директор отримав сучасний будинок ближче до шосе, а Сергій та Галина знову стали єдиними господарями у хаті. Син облаштував для матері теплу лежанку біля печі, яка допомагала зігрівати її натруджену спину, що вже роками боліла. Галина Вікторівна випробувала все: мазі з аптек, бджолину отруту, навіть екзотичний зміїний жир, який привезли з міста. Але спина продовжувала боліти, змушуючи її ходити зігнутою. Тепер єдиною розрадою для неї залишалася маленька піч, яка щовечора приносила трохи тепла. 

Стару школу розібрали на колоди, і під дощем та вітром облупилася штукатурка, відкриваючи старовинні фрески. Звідти святі й апостоли дивилися сумно, ніби запитуючи, чи варте нове життя такої жертви. Тепер ці колоди, що колись були частиною святині, лежали без призначення, мов німі свідки забутого минулого. Люди проходили повз, навіть не піднімаючи очей. Фрески були як тіні забутих часів — неважливі, непомітні, поховані під тягарем нової реальності.

Сергій Юрійович кинув погляд на Галину Вікторівну, яка ще спала. Вони давно звикли спати окремо. Йому було зручніше на розкладному кріслі біля вікна, а вона спала на лежанці біля печі, де завжди було тепліше. Роки та хвороби внесли свої корективи. Колись, багато років тому, вони засинали в обіймах, але з часом це стало незручним і болісним. Сергій не пам’ятав, коли саме це змінилося, але тепер це було їхньою новою реальністю.

Після того як він випустив кішок, знову війшов до кухні, відкрив дерев'яну шафу і дістав звідти кілька скибок хліба. на підвіконні у кухні, там де холодніше, стояла півлітрова банка з вершковим маслом, залита зверху підсоленою водою — так вони зберігали масло, бо холодильника в хаті не було. Він не поспішав, відчуваючи втому, що охоплювала його з кожним рухом.

Він смолов каву ручною кавомолкою, звук якої наповнив кухню, немов нагадуючи про минулі дні, коли все було іншим. Хоча натуральну каву у продажу було важко знайти, він дивом знайшов смажені зерна у сільській крамниці. Ця подія настільки вразила його, що він навіть часто згадував цей анекдотичний випадок ─ продавчиня намагалася відмовити його від купівлі, намагаючись пояснити йому, що це не горох, а кава, бо ніхто у селі кави не пив і навіть не знав, що це таке..