Глава 25. Пробудження

Темрява була не просто відсутністю світла: вона була текстурною, густою, як вранішній туман, в якому Клара плавала без напрямку та орієнтації. Час утратив своє значення, вона могла бути тут секунди або роки, і обидва варіанти здавалися однаково правдивими. Але десь у цій темряві почали проявлятися звуки, спочатку далекі та приглушені, потім поступово ставали яснішими, наближалися до неї, тягнули її в якомусь напрямку, який вона не могла визначити.

Раптом крізь цю густоту до неї прорізалися звуки, зокрема голос:
— Будь ласка… Повернися… Я не можу без тебе.

Це був голос Марко, що прозвучав настільки по-дитячому вразливо, що Клара аж відчула як защеміло умовне серце, навіть тут, у цій безтілесній формі. Вона хотіла відповісти, хотіла сказати йому, що вона тут, що чує його, що боролася зі всією силою, щоб повернутися до нього. Але не знала, як. Її свідомість була розпорошена на мільйони фрагментів по всьому цифровому простору MnemoCity, кожен фрагмент був окремою думкою, окремим спогадом, і вона не знала, як зібрати їх разом у щось цілісне, щось, що могло б говорити, відчувати, існувати як окрема особистість.

Клара намагалася зосередитися на його голосі, використовувати його як точку відліку, навколо якої могла б збиратися. Повільно, дуже повільно, фрагменти почали рухатися, тягнутися один до одного, наче магніти з протилежними полюсами. Це було болісно, не фізичним болем, бо в неї не було тіла, але болем свідомості, що намагається стати цілісною після того, як була розірвана на частини.

І тоді був спалах світла, настільки яскравий, що навіть без очей вона відчула його інтенсивність. Світло прорвалося крізь темряву, розсіяло її, і раптом Клара побачила. Не одну реальність, а дві одночасно, накладені одна на одну, як два зображення, що не можуть правильно вирівнятися.

З одного боку вона бачила цифровий простір MnemoCity, безмежний океан даних та спогадів, де кожна крапля була чиєюсь історією, чиїмось моментом щастя чи печалі. Вона бачила структури, які побудували вона та Марко, захисні протоколи, що тримали систему разом після атаки корпоративного ШІ. Вона бачила свідомість Ліни, розпорошену по всій мережі, але все ще присутню, все ще живу в певному сенсі.

З іншого боку вона бачила реальний світ, дах офісу MnemoCity, нічне небо над Барселоною, обличчя Марко, схилене над чимось, що вона поступово усвідомлювала як своє власне тіло. Вона бачила Ренату, Рауля, Енріке, які стояли поруч, їхні обличчя були напруженими та переляканими. Вона чула звуки знизу, метал, що скреготав по металу, голоси, що віддавали накази. Хтось намагався прорватися на дах.

Обидва світи були реальними, обидва тягнули її в різних напрямках, і вона відчувала, як розтягується між ними, наче гумка, що ось-ось має розірватися від напруги.

— Кларо!..

Голос не належав жодному з двох світів, він лунав десь посередині, у тому проміжку, де вона існувала зараз. Вона обернулася, хоча не мала тіла, щоб обертатися, і побачила Ліну. Не голограму, не цифрову проєкцію, а щось більш фундаментальне, саму сутність того, що залишилося від жінки, яка колись жила та любила Марко.

— Ліно, — прошепотіла Клара, хоча не знала, чи мала голос. — Допоможи мені. Я не знаю, як повернутися.

Ліна підійшла ближче, її форма була нечіткою, мерехтливою, наче створена з напівпрозорого світла.

— Ти повинна зробити вибір, — сказала вона, і в її голосі була сумна мудрість. — MnemoCity більше не може підтримувати дві повноцінні свідомості, інтегровані в систему та одночасно прив'язані до фізичних тіл. Система була створена для збереження спогадів, не для утримання живих людей на межі між світами. Одна з нас повинна поступитися місцем іншій.

Клара відчула холод, що прокотився по тому, що залишилося від її свідомості.

— Ти хочеш сказати, що одна з нас має залишитися тут назавжди?

— Так, — кивнула Ліна. — Я вже зробила свій вибір давно, коли вирішила завантажити себе в систему замість того, щоб померти. Я відпустила фізичне існування, прийняла цифрове безсмертя з усіма його обмеженнями. Але ти, Кларо, ти все ще маєш вибір. Твоє тіло живе, твій зв'язок із ним не повністю розірваний. Якщо ти зосередиш всю свою волю, використаєш силу системи, щоб штовхнути себе назад, ти можеш повернутися.

— А що станеться з тобою?

Ліна усміхнулася, і в цій усмішці було прийняття, мир, якого Клара не бачила раніше.

— Я стану тим, чим завжди мала стати. Не окремою особистістю, а частиною самої системи. Духом MnemoCity, якщо хочеш. Я буду в кожному спогаді, який система зберігає, в кожному зв'язку, який вона створює між людьми. Це не життя в звичайному розумінні, але це існування має свою красу.

Клара дивилася на неї, відчуваючи суміш вдячності та печалі.

— А Марко?.. Він же знову тебе втратить…

— Ні, — Ліна похитала головою. — Він відпустив минуле, відпустив жінку, якою я була. Але він знайшов майбутнє з тобою. І це майбутнє важливіше за будь-які відлуння минулого. Іди до нього, Кларо. Живи з ним тим життям, яке я не змогла прожити. Люби його так, як він заслуговує на любов. А я буду тут, тримаючи систему разом, зберігаючи всі ці історії, які люди довіряють нам.

Клара з подивом відчула ледь вловимий дотик — ніби мурашки пробігли по обличчю, якого в неї не існувало. Враження було настільки несподіваним і яскравим, що перетворилося на майже фізичний відгук, навіть тут, у її безтілесному стані.