Глава 23. Весілля між світами

Захід сонця над Барселоною був настільки прекрасним, що здавався нереальним, наче саме місто вирішило одягнути своє найкраще вбрання для цієї незвичайної церемонії. Небо горіло оранжевими, рожевими та пурпуровими відтінками, хмари розтягувалися на горизонті довгими смугами, схожими на мазки пензля божественного художника. Море вдалині відбивало це небо, перетворюючись на рідке золото, і вітер, що піднімався з узбережжя, приносив із собою запах солі та обіцянку чогось нового.

На даху офісу MnemoCity зібралося кілька десятків людей, значно більше, ніж Марко очікував, коли Рауль і Рената почали розсилати запрошення вчора ввечері. Тут були не лише його колеги та друзі, а й люди, яких він ледве знав. Користувачі MnemoCity, які стежили за їхньою історією через систему, які відчували резонанс їхнього зв'язку у власних спогадах. Деякі навіть приїхали з поближніх міст, почувши про те, що має статися тут, про весілля між світами, що може змінити правила гри між реальністю та цифрою.

Марко стояв у центрі даху в темно-синьому костюмі, який Рената допомогла йому вибрати цього ранку. Він відчував себе одночасно впевнено та вразливо, наче стояв на краю прірви, готовий стрибнути, не знаючи, чи витримає його парашут. Його серце билося з такою силою, що він був упевнений, усі навколо могли почути цей стукіт, відчути його тривогу та надію, що боролися в його грудях.

Поруч із ним, трохи збоку, стояв інвалідний візок, підключений до портативних серверів, які Рената встановила сюди з бункера. На візку, укрита легкою білою тканиною, що розвівалася на вітрі, лежала Клара. Її обличчя було спокійним, майже умиротвореним, очі заплющені, а дихання ледь помітне. Хтось із друзів заплів їй волосся в косу, вплівши туди живі квіти, і вона виглядала мов принцеса з казки, яка чекає на поцілунок, що розірве закляття.

Але це не була казка, і Марко не знав, чи допоможе поцілунок. Він знав лише, що має спробувати, що має створити емоційну точку відліку настільки сильну, що вона пробереться крізь безмежність цифрового простору та дістанеться до розпорошеної свідомості жінки, яку він любив.

Рената стояла неподалік біля консолі, її пальці літали над голографічною клавіатурою, налаштовуючи параметри трансляції. Рауль перевіряв AR-проєктори, розставлені по периметру даху, переконуючись, що всі присутні зможуть побачити те, що має з'явитися під час церемонії. Енріке сидів у першому ряду імпровізованих крісел, з виразом людини, що бачить, як її творіння еволюціонує в напрямках, які вона не могла передбачити.

— Готовий? — тихо запитала Рената, підходячи до Марко.

Він кивнув, не довіряючи своєму голосу в цю мить. Вона стиснула його плече, коротко, але з теплотою, яка говорила більше за будь-які слова.

— Вона відчує це, — прошепотіла Рената. — Не знаю як і чому, але я вірю, що вона відчує.

Сонце торкнулося горизонту, і Марко зробив глибокий вдих, знак, що час почати. Усі присутні замовкли, повернулися до нього, і в цій тиші можна було почути далекий шум міста внизу, крики чайок над морем, шелест вітру, що грав із країв тканини, що вкривала Клару.

— Дякую, що прийшли, — почав Марко, і його голос здавався йому на диво сильним і впевненим, незважаючи на тремтіння, що відчувалося всередині. — Ви всі знаєте історію про те, як ми зустрілися з Кларою і про те, як система помилилася або, можливо, передбачила щось, чого ми самі ще не розуміли. Про повідомлення про весілля, яке мало статися, але ніколи не траплялося. До сьогодні.

Він повернувся до Клари, і його погляд зупинився на її нерухомому обличчі.

— Клара зараз десь там, у цифровому просторі, розпорошена між спогадами міста. Вона пожертвувала собою, щоб врятувати систему, врятувати всі ті історії, які ми зберігаємо тут. І я вірю, що якщо ми створимо достатньо сильну емоційну точку відліку, якщо покажемо їй шлях додому через найсильніші почуття, які може відчути людина, то вона знайде дорогу назад.

Рауль активував AR-проєктори, і простір навколо них змінився. Поверх реальності наклалася цифрова проєкція, і Марко побачив Клару. Не ту, що лежала на візку, а ту, що існувала в системі. Вона стояла поруч із ним, одягнена в просту білу сукню, яка здавалася створеною зі світла та даних. Її волосся пливло навколо обличчя без вітру, очі світилися тим самим теплом, яке він так любив, і на її губах грала усмішка, крізь яку проглядали сльози.

Голограма була нестабільною, мерехтіла та іноді зривалася, бо Рената та Рауль підживлювали канал через старий прототип MnemoCity Beta, систему, яка не була призначена для такого типу трансляції. Але навіть у своїй недосконалості ця проєкція була прекрасною, адже була справжньою. Це була Клара, якою вона була зараз, застрягла між світами, але все ще боролася, все ще намагалася дістатися до нього.

— Привіт, — прошепотів Марко до голограми, і вона кивнула йому, її губи ворушилися, формуючи слова без звуку, але він міг прочитати їх по русі губ. "Привіт, коханий."

Він простягнув руку, і хоча не міг торкнутися її цифрової форми, вона піднесла свою руку, розташувала долоню навпроти його, так що здавалося, ніби вони торкаються крізь невидиму межу між реальностями.

Марко почав говорити свої обітниці, слова, які він не готував заздалегідь, але які приходили прямо з серця, з того місця, де жили найглибші та найщиріші почуття.

— Кларо Ольсен, я не знав, що шукаю тебе, поки не знайшов. Я не знав, що можна любити так сильно, що готовий піти за кимось навіть туди, де закінчується реальність та починається цифра. Ти навчила мене, що спогади — це не просто дані, які ми зберігаємо. Це мости між душами, нитки, які тримають нас разом, навіть коли фізична відстань здається нездоланною.