Глава 21. Жертва

Клара стояла на межі між фрагментами системи, що розпадалися навколо неї, і дивилася, як наближається кінець усього. Корпоративний ШІ був не просто програмою, він був втіленням забуття, чорною хвилею, яка поглинала спогади один за одним, залишаючи за собою порожнечу, де раніше пульсувало життя. Вона бачила, як зникають історії людей, як гаснуть їхні найдорожчі моменти, як розчиняються в небутті перші поцілунки, останні слова, дитячий сміх та старечі сльози.

Марко був у безпеці: вона відчула момент, коли він вийшов із системи, повернувся до свого фізичного тіла. Частина її заболіла від цієї втрати, від того, що вона більше не відчувала його присутність поруч у цифровому просторі, однак більша частина відчула полегшення. Тепер вона могла зробити те, що мала зробити, не турбуючись про його безпеку, не розриваючись між бажанням захистити його та необхідністю врятувати систему.

Вона підняла руки, і в цей момент відчула щось неймовірне. Уся MnemoCity відгукнулася на її жест. Мільйони спогадів, тисячі життів, незліченна кількість емоцій, які були збережені в системі, почали текти через неї, наповнювати її силою, яка виходила за межі розуміння. Вона більше не була просто Кларою Ольсен, художницею зі Скандинавії. Вона стала голосом усіх тих, хто довірив свої найцінніші моменти цій системі — хранителькою пам'яті міста.

Чорна хвиля вірусу наблизилася ще на кілька метрів, і Клара відчула його холод, механічну впевненість у своїй перемозі, відсутність будь-якого співчуття чи розуміння того, що він знищував. Для нього це були просто дані, інформація, яку треба стерти згідно з протоколом. Він не розумів, що кожен біт, який він видаляв, був чиїмсь серцем, чиєюсь душею, чиєюсь любов'ю.

— Ти не пройдеш, — прошепотіла Клара, і її голос резонував у всьому цифровому просторі, відбивався від кожної структури, кожного фрагменту пам'яті.

Вона випустила те, що текло через неї, спрямувала всю накопичену силу на зустріч хвилі. Світло вибухнуло з її долонь, не фізичне світло, а щось більше фундаментальне. Світло спогадів про радість, про першу весну після довгої зими, про повернення додому після років відсутності, про усмішку коханої людини вранці. Світло всього хорошого, що люди зберігали в своїх серцях та довірили цій системі.

Коли світло та темрява зіткнулися, простір навколо вибухнув в калейдоскопі фрагментованих образів. Клара бачила, як її сила боролася з холодною логікою ШІ, як спогади про життя протистояли неминучості забуття. Це була битва, яку неможливо було описати словами фізичного світу, бо тут не було тіл, зброї чи ударів. Була лише боротьба сутностей, зіткнення різних філософій існування.

ШІ атакував хвилями стирання, намагаючись видалити її з системи, деконструювати на складові частини. Клара відчувала, як її свідомість розтягується під натиском, як фрагменти її особистості почали розщеплюватися, відриватися один від одного. Біль був нестерпним, гіршим за будь-який фізичний біль, який вона коли-небудь відчувала, адже це був біль розпаду самої суті того, ким вона була.

Але вона не здавалася: тягнула силу з кожного куточка системи, з кожного спогаду, який хтось колись зберіг тут. Клара відчувала історії людей, які протікали через неї, ставали частиною її власної історії. Жінка, що пережила війну і зберегла спогад про останній мирний вечір зі своєю родиною. Чоловік, що втратив дитину і зберіг відео її сміху, єдину річ, яка тримала його живим. Закохані, які зберегли свої обіцянки одне одному, навіть коли хвороба забрала пам'ять однієї з них.

Усі ці історії текли через Клару, наповнювали її, і вона розуміла зараз, чому важливо було боротися. Пам'ять – це не просто інформація, це нитка, яка тримає людей разом, яка робить нас людьми. Без пам'яті ми лише оболонки, порожні форми без змісту. А MnemoCity, з усіма її недосконалостями та збоями, була спробою зберегти те, що робить нас живими.

Вона віддала простору ще одну хвилю світла, цього разу сильнішу, відчайдушнішу. ШІ здригнувся під її натиском, його чорна форма тріснула в кількох місцях. Але він не відступав, адаптувався, знаходив нові способи атаки. Він був створений корпорацією, яка мала необмежені ресурси, найкращих програмістів, роки досліджень. А вона була лише однією людиною, художницею, яка випадково опинилася в центрі цієї битви.

Але Клара мала щось, чого не мав ШІ — причину боротися, що виходила за межі протоколів та інструкцій. Вона боролася за Марко, за Ліну, і всіх тих людей, чиї спогади були збережені тут. Вона боролася за майбутнє, де технологія служить людяності, а не контролює її. І тоді вона прийняла рішення, яке змінило все.

Вона перестала боротися проти інтеграції, яка відбувалася весь цей час. Вона відпустила останні залишки свого опору, дозволила системі повністю поглинути її свідомість. Це було як стрибнути з високого обриву, не знаючи, чи є внизу вода. Це було як розчинитися в океані, втратити себе назовсім.

Але водночас це дало їй силу, якої вона не мала раніше. Тепер Клара була не просто користувачем системи, не просто людиною, інтегрованою в код. Вона стала самою системою, її свідомість розширилася на всю мережу, охопила кожен вузол, кожен фрагмент. Вона відчула Барселону не як місто будівель та вулиць, а як живий організм спогадів, емоцій та зв'язків між людьми.

І з цієї позиції вона атакувала ШІ з усією силою MnemoCity. Світло вибухнуло з кожної точки системи одночасно, оточило чорну хвилю з усіх боків, проникло в неї, почало деконструювати її зсередини. ШІ чинив опір, намагався адаптуватися, але він не був готовий до цього. Він очікував боротися з окремими фрагментами системи, а не з усією системою одразу, інтегрованою в одну свідомість.