Глава 18. Куратор таємниць

Музей сучасного мистецтва стояв темним і порожнім, коли вони підійшли до нього о дев'ятій вечора. Марко відчував, як Клара тримається за його руку трохи міцніше, ніж зазвичай, і розумів це відчуття. Площа перед MACBA завжди була шумною вдень, повною скейтерів та туристів, але зараз здавалася застиглою в очікуванні, наче саме місто знало, що ця зустріч змінить усе.

Біля головного входу, спершись на двері, стояв доктор Вальверде. Він виглядав старшим, ніж на фотографіях з інтернету, але водночас більш живим. Сива борода була акуратно підстрижена, окуляри відбивали світло вуличних ліхтарів, а в куточках очей ховалися зморшки від усмішок. Він мав вигляд  класичного доброго професора зі старого університету, той тип людини, до якої студенти приходять не лише за знаннями, а й за порадою.

Коли вони наблизилися, він усміхнувся, і ця усмішка була сумною та передбачуваною водночас.

— Бачу, Кларо, ти знайшла того самого незнайомця зі своїх картин. Ну що ж, увійдіть, — сказав він, відчиняючи двері. — Я заварю каву. Історія буде довгою.

Марко обмінявся поглядом із Кларою. Вона рішуче кивнула, і вони мовчки зайшли всередину.

Музей зсередини здавався ще більшим без натовпу відвідувачів. Їхні кроки відлунювали від полірованої підлоги, розносячись відлунням по високих стелях. Енріке вів їх повз виставкові зали, де в напівтемряві проглядалися силуети інсталяцій та скульптур, до приватного кабінету в глибині будівлі.

Кабінет виявився затишним контрастом до мінімалістичних залів музею. Книжкові полиці до стелі, старий дубовий стіл, завалений паперами та каталогами, кавова машина в кутку, від якої йшов запах свіжозмеленого зерна. На стінах висіли роботи, які Марко впізнав як ранні ескізи відомих барселонських художників.

— Сідайте, будь ласка, — Енріке вказав на два крісла навпроти столу, а сам зайнявся приготуванням кави. Його рухи були повільними та методичними, наче ритуал, що дозволяє зібратися з думками перед складною розмовою.

Марко сів, відчуваючи, як напруга скупчується між лопатками. Клара поруч здавалася спокійнішою, ніж він очікував, але коли він глянув на неї, то помітив, як вона час від часу прикриває очі на мить, наче прислухається до чогось далекого. Вона все ще була підключена до цифрового простору, балансуючи між двома реальностями, поки Марко намагався лишатися в реальному світі, не піддаючись впливу цифри. 

— Ви знайшли моє ім'я в коді, — Енріке говорив, повернувшись до них спиною, наливаючи еспресо в три маленькі чашки. — Я припускав, що рано чи пізно це станеться. Власне кажучи, я сподівався на це.

— Чому? — Голос Марко пролунав різкіше, ніж він планував. — Чому ви хотіли, щоб ми знайшли вас?

Енріке обернувся, тримаючи дві чашки, подав одну Кларі, другу Марко. Потім сів навпроти них, обхопивши власну чашку обома руками, наче грівся біля неї.

— Тому що настав час розповісти правду. І тому що у вас залишилося дуже мало часу.

Клара нахилилася вперед, її голос був тихим, але твердим.

— Ви були куратором моєї артрезиденції. Ви привезли мене сюди. Чому?

Енріке зітхнув, і в цьому зітханні відчувалася вага років таємниць.

— Починати треба здалеку. Багато років тому я керував проєктом під назвою "Емоційна пам'ять" в Інституті когнітивних наук. Це був амбітний експеримент, який мав на меті зрозуміти, як цифрові технології можуть зберігати не просто інформацію, а емоційний контекст спогадів. Ми хотіли створити систему, яка дозволила б людям не просто пам'ятати події, а заново переживати почуття, пов'язані з ними.

Марко слухав, відчуваючи, як все в ньому стискається від передчуття. Він знав цю історію, але ніколи не чув її з такого боку.

— Проєкт фінансувався приватною корпорацією, — продовжував Енріке, дивлячись у свою каву, наче там можна було знайти відповіді. — На той час це здавалося благословенням. Необмежений бюджет, найкраще обладнання, свобода експериментувати. Але поступово я почав розуміти, що їхні цілі не збігалися з моїми.

— Які були їхні цілі? — запитала Клара.

— Контрольована емпатія. — Енріке нарешті підняв погляд, і в його очах за окулярами було щось таке, від чого по спині пробіг холодок. — Вони хотіли створити технологію, яка дозволяла б керувати емоціями натовпів. Уявіть собі систему, яка може викликати у мільйонів людей одночасно відчуття страху, радості, гніву чи любові. Уявіть, яку владу це дало б тим, хто контролює цю систему.

Марко відчув, як світ навколо нього трохи похитнувся. Він поставив чашку на стіл, боячись впустити її.

— Ви збираєтеся сказати, що MnemoCity була частиною цього плану?

— Ні, — Енріке похитав головою. — MnemoCity з'явилася пізніше, після закриття нашого проєкту. Але технологія, що лежить в її основі, походить звідти. Імплантати, алгоритми емоційного резонансу, здатність цифрової пам'яті взаємодіяти з біологічною. Все це було розроблено під час "Емоційної пам'яті".

— І Ліна працювала над цим разом з Марко, так? — прошепотіла Клара.

— Ні, спершу це була її задумка. Ліна була моєю найкращою студенткою. Геніальною, пристрасною, повністю відданою ідеї збереження людської пам'яті. Але вона не знала про справжні плани корпорації. Я намагався захистити її від цієї правди якомога довше.