Глава 17.2

Вони зайшли до маленької кав'ярні на розі вулиці Кармен. Марко замовив два еспресо, з ним сіли біля вікна. Клара тримала чашку обома руками, відчуваючи її тепло в реальності, але одночасно бачачи цифрові спогади, що роїлися навколо цього місця.

— Ти справді хочеш встановити імплант? — запитала вона несподівано.

Марко завмер із чашкою біля губ.

— Так.

— Чому?

— Бо не хочу залишити тебе саму. Якщо ти повністю перейдеш у цифру...

— Я ж не самотня дитина, Марко. — Її голос був м'яким, але рішучим. — Я доросла жінка, що приймає свої рішення. І якщо я опинюся там, то впораюся.

— Я знаю, — він поставив чашку і подивився їй у вічі. — Але це не про тебе, а про мене. Я не хочу жити у світі, де ти існуєш лише як код, а я не можу до тебе дістатися.

Клара мовчала, розглядаючи його обличчя. Втому під очима, напругу в куточках губ, але й щось інше — рішучість, яка з'явилася там після вчорашньої ночі.

— Ти розумієш, що вже не буде шляху назад?

— Так.

— І що це може поступово змінити тебе і твоє сприйняття реальності?

— Так.

— І все одно плануєш, знаючи про всі ризики?

Марко простягнув руку через стіл і переплів свої пальці з її.

— Все одно.

Вона стиснула його долоню, відчуваючи тепло його шкіри, і раптом зрозуміла, наскільки важливий для неї цей чоловік. Не ідея, не спогади про нього, які система могла створити — а саме він, реальний, втомлений, наляканий, але рішучий.

— Добре, — прошепотіла вона. — Тоді переживемо це все разом.

Після обіду Клара вирішила дослідити цифровий світ глибше. Вона повернулася до квартири Марко, лягла на диван, закрила очі й свідомо відпустила фізичну реальність. Марко сидів поруч, тримав її за руку, наче якір, що не дозволить їй загубитися.

У цифровому просторі вона стала повністю вільною. MnemoCity розкрилася перед нею не як карта, а як жива, дихаюча структура. Спогади текли потоками даних, переплітаючись між собою, утворюючи вузли та розгалуження. Деякі були яскравими, свіжими, нещодавно додані користувачами. Інші — тьмяними, майже забутими, але все ще існуючими в глибинах системи.

Клара рухалася між ними інстинктивно, наче плавець у знайомому океані. Її цифрова форма не мала чіткої візуальної подоби — радше відчувалася як фокус уваги, точка свідомості, що ковзала по безмежній мережі.

І там, у глибині, вона помітила дивні аномалії. Спогади, що не мали міток користувачів. Не було ані дати створення, ані геолокації, ані жодних метаданих. Вони просто існували, ніби виросли з самої структури системи.

Клара зупинилася біля одного з них, обережно торкнулася. Спогад розгорнувся навколо неї.

Вона стояла на даху якогось будинку в старому місті. Захід сонця фарбував небо в оранжеві та пурпурові відтінки. Поруч хтось сміявся — жіночий голос, теплий і знайомий, але Клара не могла побачити обличчя. Лише відчуття — щастя, спокій, відчуття дому.

— Ти бачиш це? — спитав чоловічий голос. — Це місто таке красиве, коли дозволяєш собі зупинитися.

Клара знала цей голос. Марко. Але це був Марко з іншого часу, з іншого життя.

Спогад розсипався, і вона опинилася знову в потоці даних.

— Що це було? — прошепотіла вона вголос, і її справжнє тіло на дивані поворухнулося.

Марко стиснув її руку міцніше.

— Клара? Ти в порядку?

— Так. Я... я знайшла щось дивне.

Вона продовжила рухатися глибше, шукаючи інші аномалії. І знаходила: десятки, навіть сотні спогадів, які ніхто не створював, але які існували. Фрагменти життя, що ніколи не траплялося.

А потім вона знайшла те саме весілля.

Спогад, що з'єднав її з Марко на самому початку. Сцена, яку вона бачила тоді в арт-галереї — вона сама в білій сукні, Марко в костюмі, місто навколо них, що святкує їхнє щастя.

Тепер, перебуваючи всередині системи, Клара могла побачити більше. Вона торкнулася коду, що лежав в основі цього спогаду, і відчула щось несподіване.

Це не був витвір Ліни. Код був старшим. Написаний іншими руками, іншою логікою. У ньому були відбитки чиєїсь особистості — не холодний алгоритм, а щось тепле, живе, майже мистецьке.

Клара занурилася глибше в структуру коду, шукаючи підпис, мітку, будь-що, що могло б розповісти, хто це створив. Ім'я було заховане глибоко, закодоване в самих основах спогаду. Але воно було там, чітке й незаперечне:

Dr. Enrique Valverde.

Клара різко відкрила очі, вирвавшись із цифрового простору назад у реальність. Її серце калатало, дихання було прискореним.

— Марко, — вимовила вона, голос тремтів. — Марко, ти знаєш когось на ім'я Енріке Вальверде?

Він нахмурився, думаючи.

— Ні, не думаю. А що?

— Він створив той спогад про весілля. І багато інших аномальних спогадів у системі. Я знайшла його підпис у коді...