Глава 17.1 Подвійне життя

Клара прокинулася і не знала, де вона насправді.

Ліворуч було вікно з ранковим світлом, що пробивалося крізь жалюзі квартири Марко. Раніше вона не була тут раніше, але на очі трапилася фотографія Марко на полиці з якоїсь технологічної виставки. Праворуч — мерехтливі стіни серверної кімнаті, де код струмував синіми потоками по віртуальних панелях. Обидва місця існували одночасно, накладаючись одне на одне, як два слайди в старому проєкторі, що зсунулися на кілька міліметрів.

Вона спробувала ворухнути рукою. У реальності пальці торкнулися прохолодної простирадла. У цифрі — пройшли крізь світлову панель, залишивши за собою хвилі даних.

— Кларо? — Голос Марко долинув звідкись збоку, теплий і стурбований. — Ти мене чуєш?

Вона повернула голову. У реальному світі він сидів на краю ліжка, волосся було розкуйовджене, очі втомлені, як після безсонної ночі. У цифровому — стояв біля консолі, руки літали над голографічною клавіатурою.

— Так, — відповіла вона, і голос пролунав в обох світах одночасно. — Я... я бачу тебе. Обох… тебе.

Марко в ліжку простягнув руку, обережно торкнувся її плеча. Дотик був реальним, теплим, з легким тиском пальців на шкіру.

— Спробуй зосередитися на мені. Тут, у цій кімнаті.

Вона заплющила очі, вдихнула повітря з легким запахом кави. Коли знову відкрила їх, цифровий світ злегка відступив, став напівпрозорим, ніби фільтр у додатку.

— Краще?

— Краще, — кивнула вона. — Але він не зникає зовсім. Просто... стає тихішим.

Марко зітхнув, провів рукою по обличчю.

— Рауль каже, це нормально. Твій мозок адаптується. Ти навчаєшся керувати двома потоками свідомості одночасно.

— Як комп'ютер із двома моніторами? — вдумливо спитала Клара.

— Щось типу того. Тільки один монітор — це весь фізичний всесвіт, а другий — вся цифрова реальність MnemoCity.

Клара сіла на ліжку, відчуваючи, як її цифрова проєкція повторює рух у серверній. Дивне відчуття — ніби ти дивишся на світ через дві пари очей одночасно.

— Я хочу спробувати щось, — сказала вона.

— Що саме?

— Свідомо перемикатися. Якщо я застрягла між двома світами, то хочу хоча б навчитися вибирати, куди дивитися.

До обіду вона вже могла керувати фокусом уваги. Вони гуляли вулицями Барселони — Марко поруч, поки Рауль, десь у бункері, моніторив її показники через імплант. Місто жило своїм звичним життям: туристи фотографувалися біля Саграда Фамілія, торговці на Рамблі викрикували ціни на квіти, запах смаженої паельї змішувався з вихлопними газами.

Але коли Клара зміщувала фокус, вона бачила інше місто. MnemoCity розкривалася перед нею, як багатошарова карта спогадів. Тут, на цій вулиці, хтось лишив відео першого поцілунку — воно мерехтіло в повітрі блакитним маркером. Там, біля кав'ярні — запах, збережений п'ять років тому, коли чиясь мама востаннє пекла круасани перед від'їздом до Америки. Трохи далі — голографічний сміх дитини, що вже виросла й переїхала до іншого міста.

— Це неймовірно, — прошепотіла Клара, зупинившись посеред натовпу.

Марко стежив за її очима, намагаючись побачити те, що бачила вона.

— Що ти бачиш?

— Місто живе в подвійних площинах. Спершу тут і зараз. А вдруге — вже у спогадах людей. І вони обидві реальні, обидві важливі.

Він усміхнувся, але в усмішці відчувалася гіркота.

— Саме це я хотів створити. Щоб жодна важлива мить не зникала назавжди.

— А тепер?

— А тепер я розумію, що створив щось більше і не в змозі це контролювати...