Глава 14.2

— Як це зупинити? — запитав Марко, підходячи до терміналу. — Має бути команда відключення. Спосіб деактивувати імплант.

Ліна повільно похитала головою.

— Є два варіанти, — сказала вона тихо. — Перший: фізичне видалення імпланту. Негайна операція. Але, Марко, імплант інтегрований у лімбічну систему Клари, в її емоційний центр. Видалити його означає ризикувати пошкодженням тих частин мозку, які роблять її нею самою. Вона може вижити, але не буде тією Кларою, яку ти знаєш. Може втратити здатність відчувати емоції, втратити спогади. Може стати... порожньою.

Клара відчула, як переляк розповсюджується по тому, що залишилося від її тіла. Стати порожньою, жити без емоцій, без спогадів, без себе… Це звучало гіршим за смерть.

— А другий варіант? — запитала вона, хоча боялася почути відповідь.

— Дозволити інтеграції завершитися, — відповіла Ліна. — Твоя свідомість повністю перейде в систему. Ти станеш цифровою, як я. Житимеш у даних, у спогадах, у електронних імпульсах серверів. Ти не будеш мати тіла, але матимеш свідомість. Не будеш відчувати фізичного дотику, але зможеш відчувати емоції через дані користувачів. Ти назавжди станеш частиною MnemoCity.

Тиша, що запала в бункері, була абсолютною. Навіть гул серверів здавався тихішим, наче машини чекали на рішення, яке змінить все.

Клара дивилася на свої напівпрозорі руки, на спосіб, яким вони мерехтіли на світлі. Два варіанти. Обидва жахливі. Стати порожньою оболонкою або цифровим привидом. Втратити себе у фізичному світі або у емоційному.

— Сорок вісім годин, — продовжила Ліна. — Після цього процес стане незворотним. Ти станеш повністю цифровою, і повернення до фізичної форми буде неможливим.

Марко підійшов до Клари, настільки близько, наскільки міг, не проходячи крізь неї.

— Ми знайдемо третій варіант, — сказав він рішуче. — Має бути спосіб зупинити це, не втрачаючи тебе. Жодної версії тебе.

Але Клара не слухала його. Щось у словах Ліни зачепило її увагу, змусило думати в напрямку, який раніше не розглядала. Цифрова свідомість, життя в системі, здатність відчувати емоції через дані…

Вона подивилася на голограму Ліни, яка стояла перед нею, така реальна, така жива, незважаючи на те, що була мертва два роки.

— Ліно, — сказала Клара повільно, формуючи думку в слова. — Ти контролюєш систему, правда? Можеш змінювати дані, створювати спогади, з'єднувати людей. Ти не просто існуєш у системі. Ти частина її. Ти нею керуєш.

— Так, — відповіла Ліна обережно. — Я інтегрована в ядро MnemoCity. Моя свідомість стала частиною її архітектури. Я можу взаємодіяти з даними способами, які були б неможливі для зовнішнього користувача.

Клара відчула, як щось схоже на план починає формуватися в її голові. Ризикований, божевільний план, але можливо єдиний, який давав їй шанс зберегти хоч щось від себе.

— Якщо я стаю частиною системи, — сказала вона повільно, дивлячись Ліні прямо в очі, — чи можу я навчитися контролювати її так, як робиш ти? Чи можу я стати не просто пасивною свідомістю, яка плаває в даних, а активною частиною системи? Тією, хто має силу щось змінювати?

Ліна дивилася на неї довго, і на її обличчі з'явився вираз, який був сумішшю здивування і чогось схожого на повагу.

— Ти питаєш, чи можу я навчити тебе бути тим, ким стала я?, — запитала вона з ноткою невпевненості.

— Так, — твердо відповіла Клара, і вперше з моменту, коли почала розпадатися на пікселі, відчула щось схоже на контроль над ситуацією. — Якщо я не можу зупинити інтеграцію, якщо я стаю цифровою незалежно від мого вибору, тоді я хочу мати силу. Хочу розуміти систему, керувати нею. Не бути жертвою, а стати... чим? Співавтором? Опікуном?