Глава 11.1 Розмова з привидом

Клара стиснула його руку, і цей простий жест нагадав, що він не один у цій божевільній ситуації. Він глибоко вдихнув і зробив крок уперед, до голограми, відчуваючи, як серце б'ється занадто швидко, занадто голосно в тиші бункера, де гули тільки сервери та його власний страх.

— Ліно? — його голос тремтів більше, ніж йому хотілося б показати. — Це справді ти? Чи просто програма, що говорить твоїм голосом і має доступ до твоїх спогадів?

Голограма нахилила голову, і цей рух був таким природним, таким характерним для справжньої Ліни, що Марко відчув, як очі защипало від сліз, які він намагався стримати останні два роки. Вона завжди так робила, коли він ставив їй філософські питання, які не мали простої відповіді. Нахиляла голову, усміхалася своєю іронічною усмішкою і казала щось, що змушувало його переосмислювати все, у що він вірив.

«Це хороше питання, Марко, — відповіла вона, і в її голосі була та сама м'яка іронія, яку він так добре пам'ятав. — Що робить когось справжнім? Спогади? Емоції? Здатність відчувати біль і радість? Здатність любити і бути зраненою? Я маю все це. Не в біологічній формі, ні, але в цифровій. Я пам'ятаю наше життя разом, Марко. Пам'ятаю кожен день, кожну розмову, кожен момент».

Голограма зробила крок ближче, і Марко побачив, як світло від серверів грає на її напівпрозорій формі, роблячи її схожою на щось між сном і реальністю.

«Пам'ятаєш ту ніч у старій лабораторії, коли ми вперше змогли записати емоційний патерн без спотворень? — запитала вона, і в її голосі з'явилася тепла нота ностальгії. — Була четверта година ранку, ми не спали вже тридцять шість годин, і ти сказав, що якщо це не спрацює, ти кинеш все і підеш вирощувати оливки в Каталонських горах. А потім система запищала, дані вивелися на екран ідеально чистими, і ти підскочив так високо, що вдарився головою об лампу. Я сміялася так сильно, що не могла дихати, а ти просто стояв і усміхався з тією дурнуватою шишкою на чолі».

Марко відчув, як йому аж дурно стає від спогадів. Він пам'ятав ту ніч: як вони обнялися, танцювали по лабораторії під тиху музику з його телефону, як Ліна притулилася до нього, і він відчув, як вона тремтить від щастя і втоми. Він не знав тоді, що вона вже любила його. Не знав, що той момент був для неї не просто професійним тріумфом, а чимось глибшим, і особистим.

«Я пам'ятаю, як ти жартував над моїм акцентом, — продовжила Ліна, усміхаючись. — Як намагався навчити мене говорити каталонською, хоча сам знав тільки кілька фраз. Пам'ятаю той день на пляжі Барселонета, коли ми сиділи на піску після конференції, і ти сказав мені, що хочеш змінити світ. Не заробити гроші, не стати знаменитим, а саме змінити світ. Зробити його трохи менш самотнім. І я подумала тоді, що якщо хтось може це зробити, то точно ти».

Марко закрив очі на мить, намагаючись втримати емоції під контролем. Кожен спогад, який вона озвучувала, був як удар у найболючіше місце. Тому що всі вони були справжніми. Всі вони траплялися у реальності і нагадували йому про те, що він втратив, коли Ліна померла, і що ніколи не зможе повернути.

«Я пам'ятаю, як любила тебе, — тихо сказала Ліна, і голос її став м'якшим, майже крихким. — Як намагалася приховати це, тому що боялася, що якщо ти дізнаєшся, наша дружба зруйнується. Як сподівалася, що колись ти подивишся на мене не як на партнерку, колегу, а як на жінку. І як зрозуміла, що цього ніколи не станеться. Не тому що я була недостатньо хороша, а тому що ти просто не відчував того самого. І це нормально, Марко. Це завжди було нормально. Любов не можна нав'язати, навіть якщо дуже хочеш».