Глава 10.1 Бункер під містом

Вечір над портом Барселони нависав з особливим золотистим світлом, що робило навіть промислові крани і контейнери схожими на декорації з якогось постапокаліптичного фільму. Марко і Клара йшли вздовж огорожі старої промзони, яка колись була серцем портової торгівлі, а тепер перетворилася на напівзакинуту територію, де час від часу з'являлися плани міської реконструкції, але ніколи не реалізовувалися. Координати, які надіслала Рената, вели їх до північного краю зони, де серед іржавих ангарів і закинутих складів мав знаходитися вхід до бункера, побудованого ще в шістдесятих роках як частина системи цивільного захисту часів холодної війни.

Марко ніколи не був тут раніше, хоча знав про існування бункера з технічної документації MnemoCity. Ліна наполягала на використанні цього місця як резервного сховища даних, казала, що цифрова пам'ять потребує фізичного якоря, місця, де вона може існувати незалежно від хмарних серверів і корпоративної інфраструктури. Він думав, що це просто ще один з її філософських примх, спосіб романтизувати технологію, зробити її більш відчутною. Тепер він розумів, що це була частина плану, ретельно продуманого задовго до її смерті.

— Там, — сказала Клара, вказуючи на конструкцію, що виднілася за купою старих металевих балок.

Це був бетонний куб, наполовину вкопаний у землю, з важкими сталевими дверима, покритими шарами граффіті та іржі. Над дверима висіла напівзрозуміла табличка з написом "Refugi antiaeri — 1962". Протиповітряне сховище, де люди ховалися від загрози, яка ніколи не прийшла. Тепер тут ховалося щось інше — цифровий привид, який знав про них більше, ніж вони самі про себе.

Марко підійшов до дверей і побачив біля них сучасну панель доступу, анахронічну на фоні старого бетону. Біометричний сканер, клавіатура з цифрами, маленький екран, що світився тьмяним синім світлом. Він простягнув руку до сканера, і система відгукнулася тихим писком, аналізуючи його відбиток пальця.

«Ідентифікація: M. de Luna. Рівень доступу: Адміністратор. Очікування підтвердження...»

Марко нахмурився. Очікування підтвердження від кого? Він був одним із двох засновників системи, мав найвищий рівень доступу. Хто ще міг підтвердити його вхід?

— Можливо, мені теж треба спробувати? — запропонувала Клара, підходячи ближче.

Вона простягнула руку до сканера, і Марко побачив, як її пальці трохи тремтіли, коли торкалися холодної поверхні. Сканер почав аналіз, і цього разу реакція була іншою. Екран спалахнув яскравіше, і з динаміків пролунав механічний голос:

«Ідентифікація: K. Olsen. Neural Implant L-Σ-1.4 виявлено. Подвійна аутентифікація завершена. Доступ дозволено».

З важким металевим скреготом, що відлунювався у тиші вечірнього порту, двері почали повільно відчинятися назовні, показуючи темний прохід, що вів углиб. Холодне повітря повіяло їм у обличчя, насичене запахом озону, старого бетону і чимось іще, чого Марко не міг ідентифікувати одразу. Запах машин, електрики і чогось живого, що існувало в цифровій формі.

Марко увімкнув ліхтар на телефоні, і вони увійшли всередину. Перший коридор був вузьким, стіни покриті лущеною фарбою, а підлога була з потрісканого бетону. Їхні кроки відлунювали, створюючи ефект, ніби вони не одні тут. Але Марко знав, що це просто акустика закритого простору. Принаймні хотів у це вірити.

Коридор привів їх до сходів, що спускалися вниз, і Марко відчув, як температура падає з кожним кроком. Внизу було набагато холодніше, ніж на поверхні, і він чув тихий гул, який ставав дедалі гучнішим, коли вони наближалися до основного приміщення. Гул серверів— Марко впізнав цей звук одразу, тому що працював з ним роками, але тут він звучав глибше, майже органічно.

Вони вийшли до великого залу, і Марко зупинився, піднімаючи ліхтар вище. Те, що він побачив, змусило його затамувати подих.

Зал був заповнений рядами серверів, старих, але все ще справних, з мигаючими індикаторами, що створювали патерн зеленого і синього світла в темряві. Кабелі сплітались по підлозі і стінах, наче вени якогось величезного механічного організму. А в центрі залу, на підвищенні, стояла конструкція, яку Марко впізнав як голографічний проектор, той самий, що Ліна використовувала для своїх презентацій шість років тому, коли вони тільки починали розробку емоційних алгоритмів.

І проектор був активний. Над ним мерехтіло слабке світло, ніби система чекала команди, щоб відобразити щось важливе.

— Марко, — тихо сказала Клара, торкаючись його руки. — Подивися.

Вона вказала на стіну ліворуч, де висіло кілька екранів, що показували потоки даних. Марко підійшов ближче і побачив, що це не просто логи системи. Це були емоційні патерни користувачів MnemoCity, тисячі ліній, що переплітаються і розходяться, створюючи складну мережу зв'язків між людьми, місцями, спогадами. І в центрі цієї мережі були дві яскравіші лінії, що пульсували синхронно. Він і Клара.

— Це карта емоційних зв'язків, — прошепотів Марко, вдивляючись у екран. — Ліна створила візуалізацію того, як люди пов'язані через спогади. І ми... ми в центрі цього всього.