Розділ 7.1 Лабіринти свідомості

Все навколо було білим, настільки чистим і стерильним, що очі боліли від цієї досконалості. Клара лежала на чомусь м'якому, але холодному, і відчувала, як щось липке тягнеться від її скронь до апаратури, що оточувала її з усіх боків. Всюди були датчики, електроди, екрани з зеленими лініями, що пульсували в такт її серцебиттю, або, можливо, в такт чомусь іншому, чомусь глибшому, що вона не могла визначити.

— Скоро ти все згадаєш, — голос пролунав десь поруч, теплий і заспокійливий, з мелодійним акцентом, який Клара начебто знала все життя.

Вона спробувала повернути голову, але тіло не слухалося, наче між її мозком і м'язами була затримка, десь на півсекунди, що робило кожен рух повільним і нереальним. Але вона бачила її боковим зором. Жінка з темним волоссям, зібраним у низький хвіст, у білому лабораторному халаті поверх зеленої футболки. Ліна. Навіть не бачачи обличчя повністю, Клара знала, що це вона так, як знаєш голос коханої людини в темряві, або запах дому, до якого повертаєшся після довгої подорожі.

— Я не хочу забувати, — почула Клара свій власний голос, молодший, більш вразливий, ніж той, що вона знала зараз. — Ти обіцяла, що я не забуду.

Ліна нахилилася над нею, і тепер Клара бачила її обличчя повністю. Карі очі, повні співчуття і чогось іншого, може, провини чи сумніву. Вона всміхнулася, але усмішка не відобразилась в очах.

— Ти не забудеш те, що важливо, — сказала Ліна тихо, торкаючись руки Клари, і цей дотик був теплим, живим, абсолютно реальним у цій нереальній білій кімнаті. — Емоції і почуття залишаться. Просто деталі стануть туманними. Це необхідно, Кларо, для протоколу і твоєї ж безпеки.

— Але я хочу пам'ятати його, — Клара відчула, як теплі і солоні сльози течуть з куточків очей. — Хочу пам'ятати біль. Хочу пам'ятати, чому я тут. Чому погодилася на це…

Ліна витерла її сльози м'яким рухом, материнським жестом, який змусив щось стиснутися в грудях Клари.

— Ти тут, тому що хочеш одужати, знову відчувати себе цілісною. І я допоможу тобі. Ми створюємо щось революційне, Кларо. Спосіб зберігати емоції, не дозволяючи їм руйнувати тебе. Ти станеш першою, хто зберігатиме емоції, не втрачаючи їх назавжди. Уяви, як це може змінити світ! Уяви, скільки людей ми зможемо врятувати від депресії, від травм, від того, що ти пережила.

— Але хто врятує мене? — прошепотіла Клара, і голос її тремтів так, що ледве чутно.

Ліна не відповіла одразу. Вона просто тримала руку Клари, дивлячись на неї з виразом, який був надто складним, щоб його розшифрувати. Потім нахилилася ближче, так близько, що Клара відчула запах її парфумів, щось цитрусове і свіже.

— Колись, — прошепотіла Ліна, — прийде хтось, хто допоможе тобі згадати і стати тобі цілісною знову. Я подбаю про це, обіцяю.

Біла кімната почала розчинятися, стіни ставали прозорими, і за ними Клара бачила щось інше: Барселону, вулиці, які вона ще не знала, але яким судилося стати її домом. І десь у цьому місті був хтось, хто очікував на неї, навіть не знаючи про це.

— Клара? Кларо, чуєш мене?

Тепер голос був чоловічим, знайомим, але по-іншому. Не з білої кімнати, а звідкись ближчого, реальнішого.

Клара відчула, як хтось тримає її руку, і це було не Ліна. Долоня була більшою, теплішою і трохи грубішою. Вона спробувала розплющити очі і відразу замружилась від світла, що різало зір, навіть хоч і не було таким яскравим, як у тій білій кімнаті. Поступово контури навколо почали набувати чіткості: не біла кімната, а звичайна палата, з кремовими стінами і вікном, через яке пробивалося нічне світло Барселони. Поруч стояв Марко, його обличчя було напруженим від хвилювання, під очима темні кола, волосся розкуйовджене, наче він не раз проводив по ньому рукою від стресу.

— Ти повернулася, — сказав він, і в його голосі було таке полегшення, що Клара відчула тепло, яке розлилося в грудях. — Боже, я думав... лікарі сказали, що ти можеш не прокинутися до ранку, але ти...

— Де я? — голос Клари був хрипким, наче вона не говорила днями.

— У приватній клініці, Рената попіклувалася про хороші умови для тебе. Ти втратила свідомість у клубі, пам'ятаєш? — Марко підсунув їй склянку з водою, допоміг підвестися і підтримав склянку, поки вона пила маленькими ковтками.

Клара пам'ятала: клуб "Апolo", голограма Ліни і слова, які вона не контролювала: "Протокол завершено. Інтеграція на сімдесят вісім відсотків". А потім — темрява.

— Що зі мною сталося? — запитала вона, опускаючи склянку на тумбочку і торкаючись скроні, де відчувала тупий біль.

Марко сів на край ліжка, все ще тримаючи її руку, і подивився на неї з виразом, який був сумішшю турботи і чогось іншого. Чи-то страху, чи-то гніву?

— Лікарі знайшли щось, — сказав він повільно, обираючи слова обережно.