Код Григорівни

Стара Григорівна була схожа на залежаний шматок господарського мила: сіра, тріщинувата і немилосердно кусюча в очах. Працювала вона головним калібрувальником людських душ у першому сімейному гуртожитку Єнакієвського Металургійного Заводу на Станційній у 1994 році й  мала у своєму житті одну лиш пристрасть — чистоту. Але не ту чистоту, де миють підлогу, а ту, де немає людей. Бо де люди — там сліди, там шум, там, боронь Боже, хтось щось їсть.

То була не просто жінка в синьому халаті, що пахне хлоркою і розчаруванням. То був живий доказ того, що якщо дати людині з нульовим інтелектом владу над одним-єдиним входом у гуртожиток, то вже за тиждень там буде Північна Корея локального розливу.

У Григорівни була своя чудернацька мова  — набір із трьох фраз: 

1. "Куди преш?"(Питання, на яке немає правильної відповіді. Навіть якщо ви йдете до себе додому, ви йдете "не так")., 

2. "Не положено" (Універсальна конституція всесвіту Григорівни. Що саме не положено? Та все) 

3. "Я тут закон" (Момент, коли Григорівна поправляла окуляри й відчувала, як через її старі вени тече чиста, концентрована Влада).

Григорівна володіла магією "Червоної Кнопки". Тільки в неї це була клямка на дверях.

Ви могли бути геніальним хірургом, інженером, лауреатом премії чи просто людиною, яка несе важкі сумки до себе додому. Для Григорівни ви — Об’єкт Порушення Режиму. А чим саме ви порушили, вона вже придумає. 

Але найбільше за все Григорівна ненавиділа, як комусь весело. Бо то значило , що хтось не ходить по лінійці. І якщо хтось у 302-й кімнаті або на кухні починав сміятися, балакати (сміятися, з глибокого переконання Григорівни, можна було лише з неї і балакати лише за тим, щоби її обсудити) або й вовсе, не приведи Господи, співати чи вмикати музику на магнітофоні, Григорівна зі шваброю летіла туди, наче відьма на Лису Гору, аби негайно покарати негідників, звинувачуючи їх у алкоголізмі, щоправда, не з'ясовуючи ступінь сп'яніння порушників. І яка різниця, що саме було причиною, якщо, нагадаю, "не положено" і "я тут закон" і взагалі "куди преш".

Григорівна мріяла про ідеальний світ: де всі мешканці гуртожитку — це манекени. Вони не шумлять, не смітять, нічого не готують на кухні і, головне, ніколи не заходять і не виходять. Стерильна порожнеча. Тріумф вахтера над здоровим глуздом.

Кажуть, коли Григорівну звільнили, вона не пішла на пенсію. Вона розпалася на мільйони цифрових атомів і тепер працює модератором на літературних порталах.

Сидить десь у хмарі, поправляє синій халат і чекає, поки хтось напише слово "срака", щоб із солодким стогоном натиснути на "Видалити".

Жартую. Насправді вона досить епічно зламала шийку стегнової кістки і таки пішла на заслужений відпочинок. А як то сталося з бідолагою — то вже зовсім інша історія.