Частина 2. Три нові коди життя

О п’ятій годині ранку перші промені літнього київського сонця пробили жалюзі операційного блоку, заливаючи коридор м'яким золотим світлом. Тиша, що на мить повисла в лікарні, раптом розірвалася першим, неймовірно голосним і дзвінким дитячим криком, який долинав із палати Ані.

Джин Ху миттєво підвівся, обережно переклавши малих на диван поруч із бабусею, і зробив крок до дверей. Двері відчинилися, і втомлена, але щаслива акушерка посміхнулася:

— Пане Хван, вітаємо! Сильний, здоровий хлопчик! Чотири кілограми! Корейський козак!

Джин Ху закрив обличчя долонями, і з очей цього загартованого закордонними боями чоловіка ринули гарячі сльози безмежної вдячності. Маленький Ян і Яна в Токіо офіційно отримали свого молодшого брата, а Аня Хван втретє перемогла смерть, даруючи світові нове життя.

Не встиг Артем привітати зятя, як з операційного боксу номер три пролунав новий, дивовижно тонкий, мелодійний і чистий плач. Він звучав настільки ритмічно, що здавався першим акордом якоїсь весняної симфонії.

— Скрипалька... — прошепотів Артем, випускаючи смичок із рук.

Лікар визирнув із палати:

— Коваль, приймай роботу! Дівчинка! Тендітна, красива, вся в маму Софію!

Артем закричав від щастя на всю лікарню, підскочив до Джин Ху, і вони обоє міцно обійнялися, стрибаючи посеред коридору, мов діти. Нова мелодія Артема нарешті знайшла своє фінальне, вічне продовження в крихітних пальчиках його новонародженої доньки.

Але найважчий раунд чекав на Макса. З другої палати, де лежала моя Марина, доносилися лише тихі суперечки з лікарями. Наша «Цикада» навіть під час переймів примудрялася диктувати аналітикам протоколи дешифрування 

Макс не витримав. Він забіг у палату без дозволу, ігноруючи крики медсестер.

Марина лежала на кушетці, її рожеве волосся було повністю мокрим від напруги, карі очі горіли втомленим, але таким же зухвалим, божевільним вогнем азарту. Вона міцно стискала кулаки, а поруч із ліжком на моніторі життєдіяльності графік її пульсу раптово стабілізувався, виводячи рівну, красиву лінію.

І в цей самий момент кімнату заповнив третій, найгучніший і найвимогливіший крик. Малюк кричав так, наче намагався зламати звуковий бар'єр усього поверху.

Акушерка обережно підняла дитину, обернула в біле простирадло і поклала Марині на груди.

— Хлопчик, капітане! — посміхнулася вона Максу. — Справжній боєць. Копія тата.

Макс підійшов до ліжка, упав на коліна перед своєю рожевоволосою хакершею і обережно, тремтячими пальцями взяв Марину за руку. Його залізне серце, яке пройшло крізь Коростень і роки самотності, зараз повністю належало цьому крихітному хлопчику, який лежав на грудях його дружини.

Марина слабко, але неймовірно ніжно посміхнулася, повертаючи голову до чоловіка:

— Ну що, залізний капітане... — прошепотіла вона, і в її очах блиснули сльози найбільшого щастя у всесвіті. — Наш новий код доступу офіційно активовано. Він обійшов усі твої рівні захисту «Егіди» за одну секунду. Знайомься, це твій син. Наш маленький Коваленко.

Макс нахилився, ніжно поцілував Марину в лоб, а потім обережно торкнувся крихітного пальчика свого сина.

— Доступ дозволено, Марино. Назавжди, — тихо прошепотів він.