Епілог. Дев'ять місяців потому: Бебі-бум на Подолі

Частина 1. Пологовий будинок особливого призначення

Червень 2033 року приніс у Київ неймовірну, спекотну літню хвилю. Поділ повністю потонув у зелених каштанах, запаху квітучих лип та ароматі свіжої кави, що вилітав із дверей численних терас [🎻❤️]. Але в приватному крилі центрального пологового будинку міста, який Макс заздалегідь перекрив за протоколами максимальної безпеки СБУ, панувала атмосфера справжнього, скоординованого хаосу [❤️‍🔥📖].

На годиннику була третя година ночі. Рівно дев'ять місяців минуло з того самого яскравого весілля «Цикади» під золотим листям, і за всіма законами біологічних логів, час оновлення системи настав для всієї нашої родини одночасно.

Коридор третього поверху нагадував закритий командний пункт. Лейтенант Денис сидів на стільці біля реєстратури з трьома планшетами, судорожно відстежуючи медичні показники.

— Шефе! У нас повне перевантаження ліній! — гарячково шепотів Денис у рацію. — Палата номер 301 — Аня Хван, перейми кожні три хвилини! Палата номер 302 — Марина Коваленко, перейми кожні дві хвилини! І... шефе, три хвилини тому на приймальний спокій Артем привіз Софію! У неї теж почалося! Це не просто чергування, це якийсь державний бебі-бум!

Макс Коваленко, залізний капітан СБУ, ходив коридором туди-сюди зі швидкістю перехоплювача. На ньому були стерильний медичний халат, бахіли та кумедна зелена шапочка, яка абсолютно не в’язалася з його суворим, напруженим обличчям. Його руки тремтіли так сильно, що він не міг з першого разу потрапити пальцем по екрану телефона. Гранітний офіцер, який без вагань брав участь у штурмах, зараз перебував у стані повної тактичної паніки.

Поруч біля вікна сидів Джин Ху. Корейський спецназівець тримав на колінах чотирирічних двійняшок Яна і Яну, які солодко спали, уткнувшись йому в плечі. Джин був спокійнішим, але його пальці, що стискали дитячу ковдру, помітно побіліли [🌸💍❤️].

З-за рогу коридору, ледь не перечепившись через медичну каталку, вилетів Артем. Його сірий светр був надітий навиворіт, волосся розпатлане, а в руках він міцно стискав... скрипковий смичок Софії, який схопив удома в паніці замість документів [🎻❤️].

— Максе! Джин! Вони її забрали! — закричав Артем на весь коридор, важко дихаючи. — Софійку повезли в третій бокс! Вона тримала мене за руку і грала пальцями по моєму зап’ястю, наче перебирала струни! Що нам робити?! Чому лікарі мовчать?!

— Тихо, Артеме! Зберігай бойовий порядок! — скомандував Макс, хоча сам у цей момент мало не впустив свій телефон. — Наші дівчата ламають систему охорони цього пологового будинку зсередини. Ми маємо тримати периметр.

Мама Олена, яка сиділа на диванчику в центрі коридору, тихо й лагідно засміялася, дивлячись на трьох сильних, озброєних до зубів досвідом чоловіків, які зараз виглядали як налякані першокласники.

— Ой, хлопці... Двадцять вісім років тому твій батько, Артеме, так само бігав навколо пологового з кресленнями «Егіди» під пахвою, коли народилися ви з Анею. Генетика Ковалів не знає компромісів. Усе буде добре. Наші дівчата сильніші за будь-які віруси.