Частина 3. Музика весни та сімейний причал

Березневий вечір опускався на засніжені дахи Подолу, розфарбовуючи небо в ніжні рожево-бузкові кольори [❤️‍🔥📖]. Наш чорний «БМВ» безшумно припаркувався в тому самому темному завулку біля Флорівського монастиря, де п'ять місяців тому ми з Максом вистежували цифрові сліди синдикату «Vanguard». Але сьогодні в салоні машини не було напруги, тактичних навушників чи страху. Тільки затишний запах моєї полуничної жуйки та тихе, схвильоване дихання Ані, яка сиділа на задньому сидінні, міцно стискаючи в руках свій дорожній саквояж.

Ми вийшли з машини. Макс одразу взяв мене за руку, переплітаючи свої гарячі пальці з моїми. Я натягнула білу в'язану шапку глибше на вуха, випустила хмару вейпу і посміхнулася Ані:

— Ну що, партизанко з Токіо, готова побачити свого брата-двійняшку? Тільки тримайся міцно, бо Артем, коли бачить тебе, зазвичай забуває про всі правила пристойності й починає кричати на весь Поділ [🌸💍❤️].

— Я готова, Марино, — тихо відповіла Аня, і на її обличчі знову з'явилася та сама кумедна, рідна ямочка на щоці.

Ми підійшли до знайомої будівлі старої музичної майстерні біля Контрактової площі. Великі арочні вікна затишно світилися м'яким бурштиновим світлом, а крізь прочинену кватирку на вулицю вилітали чарівні, глибокі й трохи тужливі звуки віолончелі. Це була та сама столітня віолончель, яку Софія намагалася реставрувати останній місяць [🎻❤️].

Макс обережно штовхнув важкі дубові двері. Маленький мідний дзвіночок над одвірком тихо звикнув, сповіщаючи про гостей. Запах каніфолі, дорогого лаку та свіжого імбирного чаю миттєво огорнув нас.

Посеред зали, біля великого робочого столу, заваленого стружкою та інструментами, на низькому стільці сиділа Софія. Її світле волосся було трохи розпатлане, на щоці виднівся маленький слід від деревного пилу, а очі горіли тим самим чистим, натхненним світлом справжнього митця. Вона тримала смичок, виводячи фінальні акорди старої мелодії.

Поруч із нею, буквально за пів кроку, стояв Артем. Він був у простому сірому светрі з закоченими рукавами, його пальці були в залишках клею, але його погляд... Його погляд був повністю прикутий до Софії. Він дивився на неї з такою безмежною, чистою ніжністю, що було зрозуміло без жодних слів — крига в його серці після зради Луїзи розтанула остаточно. Він знайшов свій причал.

— Красиво граєш, Софко, — тихо, напівпошепки промовив Артем, коли остання нота затихла в повітрі. Він нахилився і м'яко витер пальцем пил з її щоки. — Я можу слухати це вічно.

Софія сором'язливо посміхнулася, піднімаючи на нього свої великі ясні очі:

— Тобі просто подобається заважати мені працювати, Артеме. До речі, ти обіцяв налити чай...

Вона не встигла дописати речення, бо її погляд перевівся на двері. Побачивши Макса, мене і... Аню, яка повільно виходила з-за наших спин, Софія від несподіванки ледь не впустила смичок.

Артем розвернувся на підборах, невдоволено бурмочучи:

— Максе, Марино, ну ви як завжди без попередже...

Слова застрягли в його горлі. Його дорожні сумки, які він тримав у руці, з гуркотом упали на підлогу. Його змужніле, суворе обличчя в одну мить зблідло, а очі округлилися від дикого, шокуючого щастя. Зв'язок двійняшок спрацював миттєво — його серце забилося в тому самому шаленому ритмі, що й у сестри.

— А... Аня? — прохрипів Артем, роблячи невпевнений крок уперед, наче боявся, що перед ним знову стоїть привид із його трирічного нічного кошмару. — Смерть мій, це ти? Ти ж мала бути в Токіо!

— Це я, Артемчику, — зі сльозами на очах відповіла Аня, розводячи руки в сторони.

Артем більше не стримувався. Він зробив стрімкий ривок, збиваючи на своєму шляху баночки з лаком, підскочив до сестри і з такою силою підхопив її на руки, що Аня аж тихо зойкнула. Він кружляв її посеред розбитої на мить тиші майстерні, голосно і щасливо сміючись на всю будівлю, прямо як у дитинстві, коли вони ділили одне серце на двох.

— Ти божевільна! Який сюрприз! — кричав Артем, зариваючись обличчям у її русяве каре. — Максе, ти знав? Марино, це твої хакерські штучки?!

— Ну звісно, твій хрещений капітан усе знав, — сміючись, відповіла я, притуляючись до плеча Макса. Він обійняв мене за талію, і ми обоє відчували, як радість цієї родини заповнює все наше єство.

Артем нарешті поставив сестру на ноги, але не випускав її рук. Софія підійшла ближче, її обличчя світилося щирою, м'якою радістю за коханого. Вона лагідно привіталася з Анею, яку до цього бачила лише на екрані під час коротких відеодзвінків до Японії.

— Але це ще не все, великий брате, — Аня глибоко вдихнула, переглядаючись із Максом, а потім поклала руку на свій живіт. — Я прилетіла, щоб сказати це особисто. Ти скоро станеш дядьком. Утретє. Я вагітна.

Майстерня знову затихла, але тепер це була тиша абсолютного, безмежного дива. Артем застиг, дивлячись на її живіт, а потім його обличчя розпливлося в такій дурнуватій, безтурботній посмішці щастя, що я не витримала й тихо захихотіла, випустивши нову хмару вейпу.

— Дитина... — прошепотів Артем. — Боже, Анька! Це ж найкраща новина у світі! Джин Ху там ще не збожеволів від радості?

— Джин тримає оборону проти Яна і Яни, — посміхнулася Аня. — А Макс уже офіційно погодився стати хрещеним батьком.

Артем різко повернувся до Макса й міцно, по-чоловічому обійняв його, ляснувши по спині:

— Кращого хрещеного для мого майбутнього племінника й бути не може, капітане. Дякую тобі. За все.

Ми провели той вечір разом, сидячи на великому дивані в кутку майстерні, п'ючи гарячий імбирний чай із пирогами, які привезла Аня. Софія тихо перебирала струни віолончелі, створюючи затишний фоновий супровід для наших розмов. Артем не відходив від сестри ні на крок, постійно розпитуючи про малі двійняшка в Токіо, а Софія лагідно тримала його за іншу руку, даруючи йому ту саму душевну стабільність.

Я дивилася на них усіх — на Макса, який ніжно перебирав моє рожеве волосся, на Аню, яка світилася щастям нового життя, на Артема й Софію, які знайшли свою нову мелодію після страшних зрад минулого [❤️‍🔥📖].