Частина 2. Хрещений таємний агент

У кабінеті 312 на мить повисла така тиша, що було чути, як перший весняний дощ стукає у високі арочні вікна Володимирської [❤️‍🔥📖]. Я швидко зіскочила з краю столу, відчуваючи, як мої щоки знову зрадницько заливає рум’янець. Ноутбук у моїй руці ледь не вислизнув, але я вчасно перехопила його, з цікавістю вдивляючись в Аню. Вона в житті виглядала ще сильнішою та витонченішою, ніж на тій старій фотографії з випускного, яку я колись розкусила в дзеркальному шифрі Макса.

Макс нарешті відімкнув свій режим заціпеніння. Його широкі плечі розслабилися, а на обличчі з’явилася така щира, хлопчача посмішка, якої я в нього ще ні разу не бачила. Він зробив крок уперед і міцно, по-братськи обійняв Аню.

— Аню... Боже, ти як сніг на голову, — тихо сказав він, відстороняючись і розглядаючи її. — Джин Ху знає, що ти в Києві? Чому ти не попередила? Я б зустрів тебе в Борисполі з конвоєм.

— Капітане, ти не змінюєшся, — засміялася Аня, і її темні очі тепло блиснули. — Який конвой? «Vanguard» знищено, Барс під замком, а мій чоловік зараз тримає оборону в Токіо проти чотирирічних Яна і Яни, які вимагають нові іграшкові швидкісні потяги. Джин знає про кожен мій крок. Але цей візит мав бути сюрпризом. Особливо для тебе. І... для твого нового аналітика.

Вона повернулася до мене і протягнула руку.

— Привіт, Марино. Я стільки чула про тебе від Макса й Артема. Дякую, що врятувала мого брата на вокзалі. І дякую, що розбавила цей сірий кабінет рожевими фіалками. Йому це було дуже потрібно.

— Ну... я просто робила свою роботу, — я ніяково потисла її тонку руку, але зухвало посміхнулася, поправляючи рожевий чубчик. — До того ж, зламати залізного капітана — це була моя найкраща хакерська задача.

Аня хитро підмігнула мені, а потім знову повернулася до Макса. Її обличчя раптом стало трохи серйознішим, але в очах спалахнуло таке глибоке, тремтливе щастя, від якого в мене всередині все завмерло передчуттям чогось прекрасного. Вона розстебнула своє темне пальто, дістала з внутрішньої кишені невеликий щільний конверт із тисненням у вигляді маленьких сакур і поклала його на стіл прямо поверх наших робочих логів СБУ [🌸💍❤️].

— Максе, я прилетіла не просто так, — тихо сказала Аня, і її голос трохи здригнувся від емоцій. — Наша родина... вона знову розростається. Я вагітна. У нас із Джин Ху буде дитина. Лікарі в Цюриху сказали, що цього разу малюк один, але він уже демонструє характер.

Макс застиг, дивлячись на конверт, а потім підняв на неї очі, в яких блиснуло стільки чистої радості, наче це була його власна перемога.

— Аню... це неймовірно. Вітаю! Мама вже знає?

— Мама Олена вже в'яже маленькі пінетки, — посміхнулася вона, а потім підійшла ближче й поклала руку йому на плече. — Але є ще дещо. У цьому конверті — офіційне запрошення. Ми з Джином хочемо, щоб саме ти, Максим Коваленко, став хрещеним батьком нашого малюка. Ти три роки беріг моє життя, коли я була в темряві коми. Ти створив операцію «Привид», ризикуючи всім, щоб урятувати мене від крота [❤️‍🔥📖]. Ти — ангел-охоронець нашої родини. І я хочу, щоб моя дитина мала такого хрещеного.

Макс повільно взяв конверт. Його залізна витримка, яка витримувала постріли й кібератаки, знову дала тріщину. Я помітила, як на його очах виступили ледь помітні сльози вдячності. Чоловік, який п'ять років карав себе за чужі таємниці й мовчки дивився на порожню могилу, нарешті отримав найвищу нагороду — абсолютне світло і довіру тих, кого врятував.

— Я... для мене це величезна честь, Аню, — тихо, але з залізною впевненістю промовив він, стискаючи конверт у руках. — Обіцяю, я захищатиму його так само, як захищав вас із Артемом.

Я дивилася на них і відчувала, як моє власне серце плавиться від ніжності. Я підійшла до Макса ззаду, обережно обняла його за талію і притулилася щокою до його спини. Він миттєво накрив мою руку своєю гарячою долонею.

— Ну що, хрещений таємний агент, — прошепотіла я, випускаючи маленьку хмарку полуничного диму в бік вікна. — Схоже, твій софт тепер доведеться оновлювати під колискові. А тобі, Аню, треба терміново побачити Артема. Бо він зараз на Подолі, реставрує якусь столітню віолончель разом із Софією, і якщо він дізнається, що його сестра-двійняшка в місті... Поділ просто вибухне від його крику щастя [🎻❤️].

Аня щиро й голосно засміялася, вдягаючи пальто:

— Саме туди я зараз і їду. Артем досі думає, що я в Токіо. Давайте з нами, Марино. Вечір на Подолі обіцяє бути неймовірним. Наша нова мелодія має звучати разом.