Глава 3 Пройшло п'ять місяців

Частина 1. Сніг на Володимирській та неочікуваний гість

П’ять місяців пролетіли для нас із Максом як один затяжний, але неймовірно яскравий цифровий забіг. Весна 2032 року впевнено витісняла зимові холоди з київських вулиць, але в кабінеті 312 на Володимирській мало що змінилося [❤️‍🔥📖]. Хіба що на підвіконні поруч із моїми порожніми бляшанками від енергетиків тепер цвів маленький кущ рожевих фіалок, який Макс купив спеціально для мене, натякаючи на колір мого волосся.

Я сиділа на краєчку його великого дубового столу, закинувши ногу на ногу, і з задоволенням пускала густі полуничні хмари вейпу прямо в монітор. Макс сидів навпроти. На ньому була проста чорна футболка, що обтягувала його міцні плечі, а на губах блукала та сама м’яка, тепла посмішка, яку раніше він так ретельно ховав від усього світу.

За ці п'ять місяців ми стали не просто ідеальним робочим тандемом СБУ. Ми стали єдиним цілим. Залізна крига навколо його серця остаточно розтанула, і я щодня переконувалася, що під бронею суворого капітана ховається найніжніший і найтурботливіший чоловік у всесвіті. Ми навчилися довіряти один одному без жодних кодів чи паролів.

— Волково, ти знову завалила весь мій серверний лог своїми патчами для кав'ярень Подолу? — вдаваного суворо запитав Макс, роблячи ковток кави (тепер уже завжди з двома ложками цукру).

— Ой, капітане, припини бурчати, — я зухвало підмігнула йому, надуваючи маленьку рожеву бульку з жуйки. — Я просто оптимізувала систему замовлень у скрипковій майстерні Софії. Твій Артем тепер проводить там стільки часу, що їм потрібен був виділений гігабітний канал, щоб він міг безперервно відправляти їй смайлики з Японії, коли вона на репетиціях [🎻❤️]. У них там така романтика, що навіть мої алгоритми плачуть від розчулення.

Макс тихо засміявся, підвівся зі стільця й підійшов до мене майже впритул, м'яко беручи мене за руку. Його пальці були гарячими, а в сірих очах палав той самий чистий, глибокий вогонь, який я так сильно любила.

— Ти неймовірна, Марино, — тихо прошепотів він, прибираючи рожеве пасмо з мого обличчя. 

— Я досі не вірю, що ти зламала мій бункер самотності.

Раптом важкі дубові двері кабінету 312 повільно відчинилися. Локальний дзвіночок системи безпеки навіть не пискнув — це означало, що у людини був вищий дипломатичний та державний рівень допуску, який Макс колись прописав власноруч.

У кабінет увійшла молода, елегантна жінка. На ній було строге темне пальто швейцарського крою, русяве волосся було підстрижене в ідеальне, стильне асиметричне каре, а на обличчі світилися глибокі, спокійні й неймовірно знайомі очі.

Це була вона. Аня Коваль. Тобто Хван [🌸💍❤️].

Вона прилетіла з Токіо таємно, без жодного попередження, залишивши маленьких двійняшок Яна і Яну під надійним захистом Джин Ху в Японії. Аня зробила кілька повільних кроків по кабінету, окинула поглядом мої бляшанки, рожеві фіалки на підвіконні, а потім її погляд зупинився на наших із Максом зчеплених руках.

На її витонченому обличчі з'явилася неймовірно тепла, чиста і трохи хитра посмішка двійняшки, яка все розуміє без слів.

--Ну привіт, залізний капітане, — тихо, з тією самою кумедною ямочкою на щоці, промовила Аня чистою українською мовою. — Я бачу, твій «код доступу» нарешті потрапив у дійсно надійні та дуже красиві руки. Передавай привіт «Цикаді», Максе. Я прилетіла, щоб особисто благословити ваш новий софт.

Макс застиг на місці, і я вперше побачила, як на його гранітному обличчі проступило повне, абсолютне заціпеніння від шоку і радості. Його минуле і його теперішнє нарешті зустрілися в цій кімнаті, закриваючи всі старі шрами назавжди.