Частина 5. Потяг «Пшемисль — Київ». Повернення двійняшка

Вівторок, 08:15 ранку. Центральний залізничний вокзал Києва зустрів нас шумом сотень голосів, гудками локомотивів та холодним ранковим вітром, який ганяв по перону сухе листя.

Наш оперативний автомобіль стояв у закритій зоні біля першої платформи. Макс сидів за кермом у повній бойовій екіпіровці СБУ, з тактичними навушниками та зброєю під курткою. Я сиділа поруч із відкритим ноутбуком, на якому миготіла мапа пеленгації. Денис із групою «Альфи» під прикриттям цивільного одягу вже розчинилися серед пасажирів на пероні.

— Ешелон пройшов Святошин, — повідомила я, швидко вводячи останні налаштування мого патчу-дзеркала. — До прибуття потяга п'ять хвилин. Барс уже підключив супутникову антену на Подолі. Його радар сканує простір вокзалу. Щойно телефон Артема зареєструється в українській стільниковій мережі — почнеться атака.

— Артем знає, що робити, — Макс перевірив зв'язок у навушнику. — Я розповів йому все під час зупинки потяга у Львові. Він увімкне телефон, але не відкриватиме повідомлення. Він дасть тобі рівно тридцять секунд на перехоплення сигналу.

Почувся важкий, наростаючий гул. З-за повороту колій повільно й велично виплив біло-синій швидкісний потяг «Інтерсіті» з написом «Пшемисль — Київ». Вагони зі скреготом зупинилися біля першої платформи. Двері відчинилися, і на перон хлинув потік людей із валізами.

Я затамувала подих, мої очі гарячково сканували натовп на моніторі камери спостереження.

І ось із другого вагона вийшов він. Артем Коваль [🌸💍❤️].

Він змінився за ці п'ять років. Його колись безтурботне обличчя стало змужнілим, суворим, у темному волоссю виразно блищала сивина — слід тих трьох років страшного фальшивого трауру за Анею. Проте в його погляді більше не було того безвиході. Він міцно тримав у руці невелику дорожню сумку, а на його губах блукала легка, впевнена посмішка людини, яка нарешті повертається додому, на свій рідний Поділ [🎻❤️]. Він знав, що його сестра жива й щаслива в Токіо, і це давало йому залізні сили пройти крізь будь-яку нову небезпеку.

Артем зупинився біля колони перону, дістав із кишені свій смартфон і рішуче натиснув кнопку ввімкнення.

Екран мого ноутбука миттєво вибухнув сотнями рядків коду.«IMEI знайдено. Пеленг активовано. Початок трансляції вірусу "Vanguard"».

-Почалося, Максе! — крикнула я, мої пальці залітали по клавіатурі зі швидкістю світла. — Барс відправив свій прихований пуш-пакет! Мій патч перехоплює сигнал... Давай, маленька, працюй... Зворотне трасування активовано! Замикаю петлю IP-адреси!

Рядки коду на моєму екрані почали стрімко змінювати колір із червоного на зелений. На мапі Києва кривава крапка, яка символізувала джерело атаки, раптово застигла й чітко зафіксувалася в одній-єдиній точці Подолу — у підвальному приміщенні тієї самої скрипкової майстерні біля Контрактової площі.

— Є! Координати зафіксовано з точністю до метра! — вигукнула я, плеснувши в долоні від дикого азарту. — Барс у пастці! Його власний радар тепер здає його з потрохами!

Макс миттєво увімкнув рацію:

— Денисе! Перехопити Артема і забезпечити його повну охорону в закритому боксі! Усі штурмові групи «Альфи» — курс на Поділ, Контрактова площа, 12! Працюємо за протоколом повного зачищення! Волково, тримайся міцно, ми виїжджаємо на фінальний штурм!

Машина з вереском шин зірвалася з місця, вилітаючи з вокзального паркінгу на мокру трасу під сирени спецназу. Фінальний раунд нашої великої кібервійни мав завершитися там, де й почався — серед старих скрипок Подолу.

Частина 6. Скрипковий майстер і залізна завіса

Поділ зустрів нас шаленим вереском сирен штурмових мікроавтобусів СБУ. Три броньовані машини «Альфи» з розгону заблокували вулицю біля музичної майстерні. Бійці у важкому тактичному екіпіруванні, з автоматами напереваги, миттєво оточили будівлю.

Макс вискочив з машини першим, я летіла слідом, тримаючи відкритий ноутбук на ходу — я мала безперервно контролювати, щоб Барс не встиг запустити протокол повного стирання серверів.

Удар! Важкі дубові двері майстерні вилетіли всередину з гуркотом, розбиваючи скляні вітрини.

— СБУ! Зброю на підлогу! Працює Альфа! — прогриміли голоси штурмовиків, коли вони залітали в задимлене приміщення.

Проте всередині операційного залу майстерні нас чекала несподівана картина. На підлозі, біля перевернутого столу реставратора, зв'язана товстим залізничним дротом, сиділа Софія [🎻❤️]. Її світле пальто було розірване, з розбитої губи текла тонка цівка крові, а в очах застиг дикий, смертельний жах.

Поруч із нею, тримаючи дівчину за волосся і притискаючи до її скроні ствол короткого автомата, стояв Олег БАРС. Його обличчя під капюшоном було блідим, скаженим, а очі горіли божевільним вогнем щура, якого загнали в кут. На столі поруч із ним мій ноутбук фіксував таймер самознищення бази даних — залишалося всього дві хвилини.

-Назад, менти! Назад, капітане! — істерично закричав Барс, сильніше втискаючи ствол у голову плачучої Софії. — Якщо хоч один боєць смикнеться — я рознесу їй мізки прямо тут! Випустите мене через чорний хід і дайте машину з повним баком, або ця дівчинка помре першою! Твій Артем уже запеленгований, код «Егіди» майже наш!

Бійці «Альфи» застигли на місці, тримаючи Барса на прицілі. Ситуація стала патовою. Кожен рух міг коштувати життя невинній дівчині, яка стала лише інструментом у руках цього кримінального монстра [❤️‍🔥📖].

Макс зробив крок уперед, повільно опускаючи свій пістолет стволом донизу. Його гранітне обличчя було абсолютно спокійним, але я бачила, як під шкірою його шиї пульсувала жила шаленої напруги.

— Барс, гра закінчена, — тихо, але дивовижно твердо й важко сказав Макс. Його сірі очі дивилися прямо в зіниці диверсанта. — Твій супутниковий канал на вокзалі повністю заблокований «Цикадою». Артем Коваль у безпеці, а твій вірус зациклений сам на себе. Твій таймер самознищення зараз зітре не твої сліди, а твої власні офшорні рахунки у Швейцарії. У тебе немає карт на руках. Відпусти дівчину. Вона нічого не знає про проект «Егіда».