Глава 2. Крихкі дзеркала

Частина 1. Рожевий дим і сірий граніт

Кажуть, що кожен професійний хакер — трохи соціопат. Що ми бачимо світ не через обличчя людей, а через масиви даних, які вони залишають у мережі. Мені завжди здавалося, що це правда. До сьогоднішнього ранку.

Коли наш чорний «БМВ» нарешті в’їхав назад у Київ через Святошин, сонце вже ліниво пробивалося крізь брудний міський туман. На годиннику була сьома ранку. Я сиділа на пасажирському сидінні, підібгавши під себе ноги прямо в кросівках, і дивилася на свої руки. Пальці досі ледь помітно тремтіли після тієї божевільної ночі в Коростені. Але тремтіли вони не від залізничного реву чи куль того божевільного зрадника. Вони тремтіли від того, що лежало у мене в кишені — від розшифрованого файлу на моєму телефоні [❤️‍🔥📖].

Аня Коваль. Випускний. Сім зупинок серця. Операція "Привид". Ян і Яна. [🌸💍❤️]

Ці слова випікали мені мозок крізь тканину худі. Я скоса подивилася на Макса. Він керував машиною однією рукою, абсолютно не збавляючи швидкості навіть на закручених київських вуличках. Його обличчя знову стало залізобетонним. Жоден мускул не здригався. Гранітний профіль, порожній погляд, спрямований на дорогу. Наче й не було тієї секунди у диспетчерській, коли він накрив мене своїм тілом, захищаючи від кулі. Наче й не було того моменту, коли його залізне серце шалено калатало прямо біля мого вуха.

— Приїхали, Волково, — його голос знову став холодним, мов затвор автомата. — Вилазь.

Він зупинив машину не біля будівлі СБУ на Володимирській, а біля мого під’їзду на Татарці. Того самого, де кілька годин тому його «Альфа» вибивала мої дерев’яні двері. На землі досі валялися тріски від одвірка.

— І що тепер? — я повернулася до нього, зухвало надувши рожеву бульку з жуйки, хоча всередині все стискалося від якоїсь дивної, невідомої мені раніше ніяковості. — Ти просто відпускаєш «Цикаду» додому? А як же твої погрози про п’ятнадцять років тюрми без права на заставу? Капітане, ти втрачаєш хватку.

Макс повільно повернув до мене голову. Його очі були червоними від недосипу, а під ними залягли глибокі тіні. У цьому погляді не було злості. Тільки безмежна, всесвітня втома людини, яка надто довго несе на плечах чужі таємниці.

— Справу залізниці передано на вищий рівень, — сухо сказав він, поклавши руки на кермо. — Твій дешифратор урятував потяг. Генерал погодився на мою пропозицію. З цієї хвилини ти під підпискою про невиїзд і офіційно зарахована до мого підрозділу як позаштатний аналітик-консультант. О дев’ятій ранку чекаю в кабінеті 312. Без запізнень. І встав у двері новий замок, Волково. Наступного разу я стукати не буду.

Я зсунула брови, відчуваючи, як у мені знову прокидається звичний бунтівний дух.

— Навіщо я тобі в підрозділі, капітане? Ти ж сам сказав, що твої протоколи захисту ідеальні. Чи тобі просто подобається тримати мене під прицілом?

Макс на мить замовк. Він подивився на розбите лобове скло машини, куди падали перші промені холодного осіннього сонця, а потім тихо, майже пошепки промовив:

— Мені потрібен хтось, хто вміє бачити дзеркальні шифри «Vanguard» краще за моїх програмістів. Наступного тижня з Японії прилітає Артем Коваль. Синдикат знищено, але їхній цифровий слід у Коростені доводить, що за ним досі полюють. Я маю захистити його. А ти... ти тепер знаєш пароль.

Він не сказав «пароль від системи». Він мав на увазі пароль від свого життя.

Я нічого не відповіла. Просто смикнула ручку дверей і вийшла з машини, міцно притискаючи ноутбук до грудей. Коли чорний «БМВ» з вереском шин зник за рогом вулиці Отто Шмідта, я ще довго стояла у холодному тумані, дивлячись йому вслід.

Моє життя, яке раніше складалося лише з віртуальних кодів, нічних чатів у Даркнеті та полуничного вейпу, раптом зробило крутий оберт. Я підібрала код доступу до серця залізного капітана, але тепер я сама опинилася в його пастці. І, чесно кажучи, мені вперше в житті не хотілося з неї тікати.

Частина 2. Кава без цукру та логи минулого

О дев’ятій ранку я вже стояла біля дверей кабінету 312 на Володимирській. На мені було те саме величезне чорне худі, але я встигла заскочити додому, вмитися і навіть нашвидкуруч забити три довгі цвяхи в одвірок, щоб двері хоч якось трималися. Новий замок я, звісно, не купила — хакери не шукають легких шляхів.

Я штовхнула важкі дубові двері без стуку. Кабінет зустрів мене тим самим прохолодним, стерильним повітрям СБУ. Молодий лейтенант Денис сидів за своїм терміналом, судорожно обкладаючись паперами, а Макс... Макс навіть не перевдягнувся. Він сидів у тій самій тактичній куртці, вивчаючи якісь роздруківки логів. Перед ним стояла нова чашка чорної кави. Здавалося, ця людина взагалі зроблена з металу і не потребує сну.

— Запізнилася на дві хвилини, Волково, — не піднімаючи голови, кинув Макс. — Сідай за вільний термінал праворуч від Дениса. Твій допуск уже активовано.

Я з розгону всілася на стілець, закинула ногу на ногу і ввімкнула монітор.

— І тобі доброго ранку, суворий капітане. Бачу, ти без мене так сумував, що навіть каву забув допити. Денисе, посунься, зараз «Цикада» інтегрується у вашу застарілу систему.

Денис боязко ковзнув по мені поглядом, але слухняно звільнив частину столу. Я підключила свій робочий лептоп до локальної мережі підрозділу. На екрані миттєво побігли робочі логи Коростенського інциденту.

Проте моя увага була зайнята іншим. Поки система завантажувала великі пакети даних, я непомітно відкрила прихований сектор свого смартфона, який досі тримав дзеркальний зв’язок із процесором Макса після нічного зламу. Мені потрібно було дізнатися більше. Ця історія з двійняшками Ковалями [🌸💍❤️], сім зупинок серця, операція «Привид»... Це виглядало як сценарій до якогось божевільного шпигунського трилера.

Я почала обережно, крок за кроком, заглиблюватися в архівні логи СБУ п'ятирічної давнини. Мої пальці ледь торкалися клавіш, щоб Макс нічого не помітив.

Перед моїми очима почали спливати старі рапорти, підписані особисто Максимом Коваленком. 2024 рік. Справа про замах на Аню Коваль на Житомирській трасі. П'ять обертів машини. Кювет. Стан штучної коми. І раптом — закритий аудіофайл, перехоплений з анонімного номера.