Частина 6. Останні секунди і дзеркальний шифр

Рев ешелону ставав дедалі гучнішим. Земля під залізобетонною вежею Коростеня вже не просто вібрувала. Вона ходила ходуном. Важкі залізні балки апаратної дзижчали від колосальної напруги. Багатотонний залізничний склад зі спецобладнанням летів прямо на смерть [❤️‍🔥📖].

Марина била по клавішах термінала так люто, що її рожевий чубчик повністю закрив обличчя. На екрані її лептопа розгорнулася тривимірна цифрова матриця стрілочних переводів вузла. Головна лінія, де застигло заклинене вірусом реле, горіла криваво-червоним кольором.

— Дві хвилини, Марино! — Макс стояв прямо над її плечем. Його рука, що тримала пістолет, була напружена до межі. Його очі, зазвичай холодні, мов сталь, зараз горіли гарячковим вогнем. — Вона не гальмує! Машиніст не бачить блокування!

— Я знаю! — закричала Марина, кусаючи губи до крові. — Цей хробак постійно відновлює власні пакети даних! Хтось закрив ядро системи за допомогою... за допомогою... Чорт!

Пальці дівчини раптом застигли над клавіатурою. На центральному моніторі спливло фінальне діалогове вікно безпеки з логотипом, який змусив її затамувати подих. Стилізована літера "V", переплетена з крилами змія. Старий знак синдикату «Vanguard». Але вразило її інше. Архітектура цього вірусу використовувала точно такий самий зашифрований протокол, який вона намагалася пробити в машині Макса, коли хотіла дізнатися його таємницю.

--Капітане... — Марина повільно повернула голову до Макса, і в її карих очах вперше з'явився справжній, професійний шок. — Цей вірус... і твій зашифрований телефон... Вони написані однією мовою. Мовою проекту «Егіда». Той, хто створив цю диверсію, використав твій особистий цифровий підпис як шаблон для пастки!

--Вводь обхідний код, Волково! Немає часу на аналітику! — прогримів Макс. За розбитим склом вікна вже проступили перші сліпучі промені потужного прожектора локомотива, який розривав нічний туман.

--Я не можу! — в істериці крикнула Марина, знову б'ючи по клавіатурі. — Система вимагає символьний ключ першого рівня захисту «Егіди»! Той самий, який стоїть у твоєму приватному архіві! Якщо я введу випадкову комбінацію — реле заклинить фізично, і буде м'ясорубка! Максе, мені потрібен твій пароль! Пароль від файлів про Аню, Яна і Яну! [🌸💍❤️]

Рев тепловоза став оглушливим. Навіть сирени на станції почали автоматично вити, передвіщаючи удар.

Макс заплющив очі всього на долю секунди. Перед його очима пролетіли три роки фальшивого похорону, його власні сльози на порожній могилі й сім зупинок серця Ані в повітрі над Європою. Цей пароль був його найбільшим болем, його особистою релігією. Але зараз на кону були людські життя.

Капітан різко нахилився вперед, відштовхнув руку Марини і сам ударив по клавіатурі, впевнено вводячи вісім цифр. Дата випускного курсу Ані. День, коли все було добре.

Екран ноутбука миттєво блимнув яскраво-зеленим кольором. «Доступ дозволено. Рівень 1. Скасування тригера».

Десь внизу, під вежею, зі страшним, важким металевим брязкотом стрілочний перевід нарешті перекинувся в правильне положення. За секунду повз розбиті вікна диспетчерської, обдаючи їх гарячою парою та повітряною хвилею, на шаленій швидкості пронісся військовий ешелон. Машиніст безперервно гудів, але потяг залишився на безпечній головній колії, летячи повз застиглий на сусідніх рейках товарняк.

Марина безсило відкинулася на спинку стільця, важко дихаючи. Її серце калатало десь у горлі. Потяг урятовано. Вони встигли в останню секунду.

Але її смартфон, який досі залишався підключеним через USB-міст до мережі «БМВ» та Bluetooth-каналу Макса, раптом видав тихий звуковий сигнал. Введений капітаном пароль «Егіди» підійшов не лише до залізничного вірусу. Система розпізнала його як легітимний ключ доступу і дзеркально зняла фоновий рівень захисту на телефоні самого Макса.

На екрані смартфона Марини, що лежав поруч із клавіатурою, вискочив один-єдиний повністю розшифрований файл.

Це була стара фотографія тринадцятирічної давнини. Молодий, ще усміхнений Макс обіймав красиву русяву дівчину з яскравими зеленими очима та кумедними ямочками на щоках. Підпис під фото гласив: «Аня Коваль. Випускний». А нижче, у системному лозі, спливли зашифровані нотатки Макса, зроблені п'ять років тому: «Цюрих-Токіо. Сім зупинок серця. Операція "Привид" завершена. Народилися Ян і Яна. Нове покоління двійняшок Ковалів під захистом Джин Ху. Артем повертається до Києва».

Марина дивилася на цей екран, і весь її зухвалий, бунтівний дух кудись зник. Вона нарешті зрозуміла все. Вона підібрала код доступу до його минулого. Маленькі двійняшка не були дітьми Макса. Вони були дітьми дівчини, яку цей залізний капітан колись кохав більше за власне життя, заради порятунку якої він інсценував її смерть і три роки мовчки карав себе таємницями, поки її брат Артем плакав на порожній могилі.

Вона повільно підняла очі на Макса. Капітан стояв біля розбитого вікна, підставивши обличчя під холодний дощ Коростеня. Його широкі плечі були напружені, а погляд знову став важким, гранітним.

— Ти все дізналася, «Цикадо»? — тихо, не повертаючись до неї, запитав він. — Тепер твій інтерес задоволений?

Марина мовчки висмикнула кабель і закрила свій ноутбук. Вона повільно піднялася з крісла, підійшла до нього майже впритул і вперше за весь час не знущально, а дуже м'яко й тепло торкнулася його напруженого плеча:

— Пробач мені, Максе. Я не знала, що твій пароль... це шрами на твоєму серці.