Частина 5. За зачиненими дверима Коростеня

Марина так і не змогла зламати захист телефона Макса до того моменту, як чорний «БМВ» з вереском шин загальмував біля високих залізних воріт Коростенського залізничного вузла [❤️‍🔥📖]. Спроба пробитися крізь броню «Егіди» лише сильніше розпалила її інтерес. Вона зрозуміла, що за цим кодом стоїть не просто державна таємниця, а щось дуже особисте, що змусило капітана закритися від усього світу.

— Згортай шарманку, Волково, — жорстко скомандував Макс, пересмикуючи затвор свого пістолета. Його гранітний профіль у світлі придорожнього ліхтаря виглядав напруженим.

 — Ми приїхали. Твій ключ-дешифратор — це все, що відокремлює цей регіон від катастрофи. Іди за мною і не відставай ні на крок.

Марина схопила свій ноутбук, швидко засунувши телефон у кишеню худі. Холодне, сире повітря Коростеня миттєво вдарило в обличчя, розганяючи залишки полуничного запаху вейпу. Навколо панувала залізна, майже мертва тиша. Величезна залізобетонна вежа головної диспетчерської височіла над коліями, мов похмурий вартовий. Жодного вогника у вікнах нижніх поверхів. Тільки на самому верху, де знаходився операційний зал, блимало слабке аварійне світло.

--Вони вже тут, — тихо прошепотіла Марина, вказуючи на вирваний із м'ясом замок на вхідних дверях вежі. — Твої колеги з міністерства, або ті, хто купив їхні коди.

--Тихо, — обірвав її Макс, м'яко штовхаючи двері носком черевика.

Він першим увійшов у темряву гвинтових сходів, тримаючи зброю на рівні очей. Марина, попри всі його інструкції «триматися позаду», йшла буквально по його п'ятах. Її хакерський розум продовжував гарячково аналізувати побачене в машині. Код «Егіди» на телефоні капітана... Аня, Артем, маленькі Ян і Яна... Якась невидима нитка пов’язувала цього суворого офіцера з родиною розробників легендарного софту, про який у Даркнеті ходили лише міфи [🌸💍❤️].

Вони швидко піднялися на верхній майданчик. За скляними дверима апаратної спиною до них стояв чоловік у формі залізничника, який судорожно намагався вирвати жорсткі диски з головного сервера управління стрілками.

— СБУ! Зброю на підлогу, руки за голову! — прогримів голос Макса, розриваючи тишу.

Чоловік різко повернувся. Це був начальник нічної зміни, але його обличчя було спотворене диким, звіриним страхом зрадника, якого загнали в кут. В його руках миттєво блиснув важкий армійський пістолет.

— Запізно, капітане! — істерично крикнув він. — Ешелон уже пройшов попередній семафор! Його не зупинити!

Пролунав оглушливий постріл. Спалах на мить засліпив приміщення. Куля розбила велике панорамне скло за спиною Макса, і сотні гострих осколків із брязкотом посипалися на підлогу.

Макс зреагував як ідеально налагоджений механізм. Замість того, щоб відкрити вогонь у відповідь, він боковим зором помітив, що Марина від несподіванки застигла прямо на лінії вогню, притискаючи ноутбук до грудей. Капітан зробив стрімкий ривок убік, перехопив дівчину за талію і своїм важким тілом збив її з ніг, захоплюючи за масивну металеву стійку головного сервера.

Другий постріл диверсанта прийшов прямо в залізне покриття над їхніми головами, вибивши сніп іскр і запахпалененої фарби.

Марина опинилася притиснутою до підлоги, повністю накрита широкими плечима Макса. Вона відчувала, як шалено й важко б'ється його серце під тактичним жилетом, і чула його гаряче, уривчасте дихання прямо біля свого вуха. У цей момент, попри свист куль і смертельну небезпеку, всередині дівчини щось перевернулося. Вона побачила його очі так близько, як ніколи раніше. У цьому погляді не було залізобетонного спокою робота — там був дикий, первісний страх за її життя. Страх людини, яка вже колись когось втратила і більше не дозволить смерті забрати тих, хто поруч.

— Сиди тут і не висовуйся, якщо жити хочеш, — прошепотів Макс, і в його голосі вперше проступила та сама людська, тепла інтонація, яку вона чула під час його дзвінка в Японію.

Він професійно відкотився вбік, зробив чіткий випад із-за укриття і здійснив два короткі постріли. Диверсант скрикнув, випустив зброю і з гуркотом упав на підлогу, поранений у плече.

Макс миттєво підскочив до нього, вибиваючи пістолет ногою і застібаючи наручники на його зап'ястях. Земля під їхніми ногами вже почала ледь помітно вібрувати — десь у тумані, всього за кілька кілометрів від станції, на шаленій швидкості летів залізничний ешелон, прямуючи на заблоковану стрілку.

— Денисе! Об'єкт під контролем, зрадника знешкоджено! — крикнув Макс у рацію, важко дихаючи, а потім повернувся до дівчини. — Марино, твій вихід! До катастрофи менше п'яти хвилин! Врятуй цей бісів потяг!

Марина підхопилася з підлоги, обтрушуючи рожеве волосся від скляного пилу. Її карі очі горіли тим самим впертим, божевільним вогнем, який колись підкорив мережі податкової. Вона підбігла до центрального термінала, підключила свій кабель і закричала:

— Посунься, капітане! Зараз «Цикада» покаже, як ламаються замовлення твого «Vanguard»!