Частина 4. Швидкість і приховані файли

Чорний «БМВ» летів Житомирською трасою, розрізаючи густий, мов молоко, нічний туман. Стрілка спідометра давно перевалила за 160 кілометрів на годину. Проблискові маячки під лобовим склом кидали різкі сині спалахи на придорожні дерева та дорожні знаки, що миготіли повз із шаленою швидкістю. Навколо панувала залізна темрява, і лише важкий рев форсованого двигуна порушував тишу цієї ночі.

Марина сиділа на пасажирському сидінні, міцно вчепившись однією рукою в ручку над дверима, а іншою притримуючи ноутбук на колінах. Шалена швидкість її не лякала — навпаки, в її очах палав той самий азарт, що й під час найскладнішого хакерського зламу. Проте зараз її головним об'єктом дослідження став сам капітан.

Вона скоса поглядала на його суворий профіль, підсвічений тьмяним синім світлом панелі приладів. Жорстка лінія щелепи, застиглий погляд, руки, які мертвою хваткою тримали кермо. Здавалося, перед нею сидить безжальний робот спецслужб, шматок граніту в тактичній куртці, для якого існують лише інструкції, накази та сухі протоколи безпеки.

Але Марина була професійним аналітиком не лише цифрових кодів, а й людських емоцій. Вона звикла бачити людей наскрізь, помічати найдрібніші деталі, які інші ігнорували. І той короткий телефонний дзвінок на ганку СБУ повністю зруйнував у її голові образ «ідеального оперативника».

Вона чітко чула, як цей крижаний капітан розмовляв із якоюсь Анею. У його голосі, зазвичай схожому на удар затвора, раптом проступила така неймовірна, майже болісна ніжність, від якої Марині на мить стало навіть ніяково. Його запитання про маленьких двійняшок Яна і Яну, його щира тривога за якогось Артема, який має повернутися до Києва... Це було цифрове дзеркало іншої людини. Людини, яка під залізобетонною бронею суворості приховує глибокий, невиліковний таємний біль.

Марині стало до безумства, до свербежу в пальцях цікаво: що насправді приховує цей залізний Макс? Чому він став таким відстороненим від світу? Чому він буквально живе в кабінеті, а в реальному житті, коли злітає ця маска офіцера, він стає зовсім іншим — вразливим і здатним на такі сильні почуття?

Вона надула рожеву бульку з полуничної жуйки, яка з тихим луском луснула, і повернулася всім тілом до Макса, закинувши одну ногу на сидіння.

— Знаєш, капітане, — порушила тишу Марина, перекрикуючи гул мотора, — твій софт набагато цікавіший, ніж закриті сервери міністерства. Ти ж у нас увесь такий «закон і порядок», суворий, крижаний, слова зайвого не вичавиш... А коли говорив з цією Анею, у тебе навіть дихання змінилося. Хто вона, Максе? Твоя колишня, яка втекла від твоєї залізної диктатури на інший кінець планети? І хто такі Ян і Яна? Твої діти, про яких ніхто не знає?

Макс навіть не поворухнувся. Його пальці лише сильніше стиснули шкіряне кермо, аж побіліли кісточки. Його погляд залишався прикутим до мокрого асфальту траси.

— Волково, закрий рота і дивись у монітор, — коротко і крижаним тоном відрізав він. — Стеж за логами Коростеня. Твоя надмірна цікавість уже довела тебе до мого кабінету в наручниках. Не випробуй мою терпимість, вона не гумова.

--Ой, які ми грізні, я прямо зараз розплачуся від страху, — Марина зухвало посміхнулася, а її карі очі хижо блиснули. — Тобі ніхто не казав, що твоє мовчання лише підігріває мій хакерський інтерес? Мені знадобиться всього десять хвилин, щоб зламати твій приватний архів, Максимчику. Я підключуся до твоєї локальної мережі й знайду все: про твою Аню, про твого Артема, і про те, чому ти перетворився на цього похмурого робота. Кожен замок можна відкрити, капітане. І твій — не виняток.

— Спробуй, — так само холодно кинув Макс, навіть не додаючи газу. — Мій телефон зашифрований за протоколом, який найкращі хакери тіньових синдикатів не могли розкусити роками. Якщо ти підбереш код доступу до моїх файлів — я особисто перед генералом клопотатиму, щоб з тебе зняли всі звинувачення і взяли на роботу в СБУ з потрійним окладом.

— Ловлю на слові, залізний капітане, — Марина азартно прикусила губу, а її рожеве волосся розпатлалося від різкого маневру машини.

Вона миттєво відкрила додаткове робоче вікно на своєму ноутбуці. Її пальці застукали по клавішах зі швидкістю кулемета. Вона таємно підключила свій смартфон до USB-порту автівки, створюючи прихований цифровий міст через Bluetooth бортового комп'ютера прямо до зашифрованого телефона Макса, який лежав у нього в кишені куртки.

Екран її лептопа замиготів сотнями комбінацій, скриптів та експлойтів. Вона почала методично пробивати стіни його захисту, намагаючись намацати хоч одну вразливість, хоч один натяк на те, ким є цей чоловік у житті, коли знімає погони. Вона хотіла знайти відповідь на головне питання: який біль змусив його серце покритися цією кригою?

Проте система Макса тримала удар. Один за одним на екрані Марини вискакували червоні написи: «Доступ відхилено. Помилка автентифікації. Захист рівня "Егіда"».

Марина насупилася, її зухвала посмішка почала повільно зникати з обличчя, поступаючись місцем професійному шоку. Вона вперше бачила таку дивну, дзеркальну архітектуру коду.

--Чорт... — прошепотіла вона, вдивляючись у миготливі рядки. — Що це за шифр? Це ж не стандартний ключ СБУ. Це... це військова «Егіда»? Звідки вона у звичайного капітана?

Макс мовчав. Машина летіла вперед, наближаючись до Коростеня, а Марина все глибше занурювалася в таємницю чоловіка, який сидів поруч, відчуваючи, що за цією суворістю ховається історія, здатна перевернути весь її цифровий світ.