Частина 2. За зачиненими дверима бункера

Сталевий замок наручників клацнув і розійшовся. Марина миттєво почала розтирати затеклі, тонкі зап'ястя, на яких уже встигли залишитися червоні смуги від заліза. Вона не втрачала своєї зухвалості, але її погляд став максимально зосередженим. Вона підійшла до центрального термінала й з розгону застрибнула на робочий стіл Макса, сівши на нього по-турецьки.

Денис від такої нахабності мало не впустив клавіатуру, але Макс лише важко зітхнув. Йому було не до виховання — на кону стояв потяг із секретним військовим обладнанням і життя десятків людей.

— Ну що, хлопчики, посуньтеся, показую фокус, — скомандувала Марина. Вона притягнула до себе ноутбук, підключила до нього крихітну флешку-дешифратор, яку ховала у внутрішній таємній кишені свого худі, і її пальці замиготіли по клавішах зі швидкістю світла.

На екрані побігли зелені рядки матричного коду. Макс нахилився над її плечем, вдивляючись у кожен символ. Від Марини пахло солодким яблучним вейпом та нічним київським дощем — запах, який абсолютно не в’язався з холодною атмосферою бункера СБУ.

--Дивіться сюди, капітане, — Марина вказала пальцем на прихований сектор коду. — Цей скрипт написаний не з вулиці. Той, хто його створив, мав адмінський доступ першого рівня до серверів Міністерства інфраструктури. Він зашитий у щомісячне автоматичне оновлення навігаційної системи залізниці. Одинадцята година ранку — це час, коли потяг пройде станцію Коростень-Подільський. Система автоматично переведе стрілку на закриту колію, де вже стоятиме завантажений залізом товарняк. Навігація машиніста показуватиме, що все зелене, аж до самої секунди удару.

Макс відчув, як усередині все стискається від холодної люті. Ворог діяв філігранно.— Хто замовник, Марино? Хто платить «Цикаді» за таку інформацію?

Марина на мить зупинила пальці й підняла на нього свої великі карі очі. У них більше не було глузування.

— Мені ніхто не платив, Максимчику. Я випадково натрапила на цей закритий шлюз у Даркнеті, коли шукала зачіпки по одній фінансовій махінації. Замовник виходив через зашифрований месенджер з IP-адресою, яка блукає між серверами у Відні та Женеві. Але цифровий почерк... це «Vanguard». Стара архітектура їхніх крипто-ключів. Вони хотіли використати мій нік, щоб повісити цю диверсію на мене. «Цикада знищила потяг» — красивий заголовок для новин, правда?

Макс випрямився й подивився на Дениса.

— Денисе, зв'яжись із керівництвом залізниці. Накажи зупинити ешелон на підході до Житомирської області. Жоден потяг не повинен рухатися в радіусі п'ятдесяти кілометрів від Коростеня до нашого особливого розпорядження.

--Шефе... — Денис підняв слухавку, але його голос тремтів. — Зв'язку з диспетчерською Коростеня немає. Тільки що лінія повністю лягла. Навігаційні системи регіону заблоковані. Диверсія вже почалася. Вони запустили тригер раніше!

Марина схопилася на ноги прямо на столі.

— Вони помітили, що я залізла в систему, і злякалися! Капітане, віддалене блокування більше не працює, вони обрізали зовнішні порти. Видалити цей вірус можна тільки безпосередньо з головного термінала залізничного вузла в самому Коростені!

Макс подивився на тактичний годинник на зап'ясті. До катастрофи залишалося всього сорок хвилин. Жоден вертоліт не встигне долетіти за такого туману, а звичайні машини застрягнуть на виїзді з Києва.

--Злізай зі столу, Волково, — жорстко сказав Макс, хапаючи зі стільця свою куртку та ключі від швидкісного службового перехоплювача «БМВ». — Ти їдеш зі мною. Твій ключ-дешифратор — єдине, що може зупинити цю м'ясорубку.

Марина зухвало посміхнулася, поправляючи своє рожеве волосся:

— О, капітане, обожнюю швидку їзду з вітерцем. Сподіваюся, ваша машина їздить швидше, ніж ваші аналітики думають.

--Тримайся міцно, дівчинко, — кинув Макс, заряджаючи пістолет. — Бо ця поїздка може стати для нас обох останньою.