Глава 1. Код доступу до серця

Частина 1. Нічний перехоплювач

Київ, осінь 2031 року. О третій годині ночі місто спало під покровом густого, холодного туману, що піднімався над Дніпром. Тільки у вікнах третього поверху будівлі Головного управління СБУ на Володимирській горіло тьмяне світло.

Капітан Максим Коваленко сидів за своїм робочим столом, оточений трьома величезними моніторами. За останні п’ять років, що минули з моменту затримання Вікторії Воронової, Макс змінився. Він став ще більш замкнутим і суворим. Його обличчя, здавалося, було висічене з граніту, а в коротко підстриженому темному волоссю з'явилася помітна сивина. Після того, як Аня поїхала до Японії і знайшла там своє щастя, Макс повністю закрив своє серце на замок. Жодна жінка не могла наблизитися до нього ближче, ніж на відстань офіційного привітання. Робота стала його єдиним притулком, його релігією і його домом.

Він повільно робив ковток міцної чорної кави без цукру, коли центральний монітор несподівано вибухнув червоними спалахами аварійного індикатора.

--Шефе! У нас пробій периметра! — вигукнув молодий лейтенант Денис, який сидів за сусіднім терміналом. — Хтось прямо зараз ламає зашифрований сервер Міністерства інфраструктури. Обходять наші протоколи захисту, мов дитячі іграшки!

Макс миттєво поставив чашку на стіл. Його втомлені очі звузилися, перетворюючись на два гострі леза.

— Локалізуй IP. Який підпис?

— Хакер працює через каскад проксі-серверів у Сінгапурі та Панамі, але... зачекайте. Стиль написання коду... Це «Цикада»! Та сама невловима фрілансерка, яка пів року тому зламала базу даних податкової!

Макс хижо посміхнувся. «Цикада» була його особистим професійним викликом останні кілька місяців. Вона діяла зухвало, залишаючи після себе цифровий підпис у вигляді маленького символу комахи, і завжди виходила сухою з води. Але цього разу вона припустилася помилки — вона зайшла на територію, яку Макс контролював особисто.

--Вона використовує реверсивний експлойт, — швидко проаналізував Макс, його пальці залітали по клавіатурі, створюючи зустрічну цифрову пастку. — Вона думає, що ми спимо. Денисе, запускай програму «Мережа». Ми не будемо блокувати її атаку. Ми пропустимо її всередину, але закриємо вихідний шлюз. Обрізай їй зворотний трафік!

На екранах розгорнулася справжня цифрова битва. Хакер на іншому кінці дроту миттєво відчув пастку. Рядки коду почали змінюватися з шаленою швидкістю. «Цикада» затято боронилася, виставляючи фальшиві сервери й намагаючись заплутати оперативників. Але Макс був досвідченішим. О третій двадцять п’ять він загнав її в кут, заблокувавши її основний шлюз доступу.

— Є! Трафік замкнуто! — крикнув Денис, витираючи піт зі свого чола. — Шефе, її реальна адреса... Вона в Києві! Стара квартира на Татарці, вулиця Отто Шмідта, будинок 14.

Макс схопився з місця, на ходу застібаючи кобуру з пістолетом під курткою.— Викликай штурмову групу «Альфа». Виїжджаємо. Ця комаха нарешті догралася.

Через двадцять хвилин два чорні броньовані мікроавтобуси без розпізнавальних знаків безшумно зупинилися у дворі старої київської п'ятиповерхівки. Спецназівці у важкій екіпіровці та балаклавах миттєво піднялися на четвертий поверх. Макс ішов одразу за командиром штурмової групи.

— Двері дерев'яні, замки прості, — прошепотів боєць із таран-пристроєм.

--Працюємо швидко, без стрілянини, вона потрібна мені живою, — жорстко наказав Макс.

Удар! Двері зі скреготом вилетіли всередину квартири.— СБУ! Зброю на підлогу! Руки за голову! — закричали бійці, залітаючи в темне приміщення.

Квартира була завалена старими системними блоками, моніторами та коробками з-під піци. У центрі кімнати, за столом, підсвіченим лише синім сяйвом трьох екранів, сиділа вона.

Макс чекав побачити кремезного хлопця-соціопата або суворого кримінального хакера. Але коли бійці «Альфи» схопили фігуру за плечі й поставили на ноги, капітан застиг від несподіванки.

Перед ним стояла тонка, тендітна дівчина років двадцяти чотирьох. Її коротке волосся було пофарбоване в яскраво-рожевий колір, а на обличчі не було ні краплі страху. Навпаки, її карі очі горіли зухвалим, майже божевільним вогнем. На ній було велике чорне худі з малюнком якоїсь рок-групи та порвані джинси. У носі блищав маленький срібний пірсинг. Вона тримала в руках недоїдений шматок яблука й спокійно дивилася на направлені на неї автомати.

— Ну нарешті, — ліниво промовила дівчина солодким, але трохи охриплим від сигаретного диму голосом. Вона кинула шматок яблука на стіл прямо на клавіатуру. — Я вже думала, ви там в СБУ взагалі заснули. Максим Коваленко, я вгадала? А ви в житті виглядаєте ще більш суворим, ніж на фото у ваших секретних архівах.

Командир штурмовиків жорстко заламав їй руки за спину і застебнув сталеві наручники. Дівчина лише кумедно зморщила ніс.

— Заткнись, «Цикадо», — холодно сказав Макс, підходячи до неї впритул. Його залізний погляд вивчав її обличчя. — Гра закінчилася. Згортайте її обладнання. Веземо її на Володимирську.