Фікус і родина

Розділ 18.

Родина Давида жила в Чернігові, у старому будинку з яблунями, і Дарина боялася цієї поїздки більше, ніж усіх аудиторів разом.

— Вони тебе полюблять, — переконував Давид у машині, яку вже тиждень як відремонтували й яка поводилась бездоганно, ніби вибачалась за міст.

— Ти це кажеш, бо ти керівник і звик, що всі погоджуються.

— Я кажу це, бо моя мама вже запитала, чи їси ти м'ясо, чи алергія на щось є і чи любиш пироги з вишнею.

— Вона запитала про пироги?

— Вона вже спекла три види. На всяк випадок.

Мама Давида, Ольга Миколаївна, зустріла їх на ґанку: маленька, струнка, з сивиною у темному волоссі й очима, які Дарина впізнала одразу. Такі самі, уважні й трохи втомлені, тільки теплі.

— Це вона, — сказала Ольга Миколаївна, не питаючи.

— Це Дарина, мамо.

— Я знаю, що це Дарина. Ти про неї говориш у кожному дзвінку з того часу, як застряг у ліфті. — Вона взяла Дарину за обидві руки. — Заходь, дитино. Ти худенька. Я вже поставила чайник.

— З двома цукрами, — тихо підказав Давид.

— Я знаю! — обурилась мама. — Ти ж мені розповідав!

Дарина подивилась на нього. Він зробив вигляд, що вивчає яблуню.

За столом було шумно й затишно. Сестра Давида, Мирослава, яку Макс колись згадував в офісних легендах, виявилась веселою рудою дівчиною, що за перші десять хвилин розповіла три історії про Давидове дитинство. Про те, як він у вісім років склав програму, що виводила «Привіт, світе» голосом її плюшевого ведмедя. Про те, як у школі відмовився йти на дискотеку, бо «краще дописати компілятор». Про те, як ніколи не вмів їсти, коли хвилюється.

— Мирославо, — тихо сказав Давид.

— Що? Вона має знати, у що влипла.

— Я вже знаю, — усміхнулась Дарина. — Я бачила його холодильник.

Мама з сестрою переглянулись і раптом одночасно розсміялись, і Дарина зрозуміла, що її прийняли. Не тому, що вона була скромною чи розумною, а тому, що поруч із нею Давид вперше за багато років сидів за родинним столом із розслабленими плечима.

Пізніше, коли Мирослава пішла збирати яблука, а Ольга Миколаївна мила посуд, вона раптом сказала, не обертаючись:

— Знаєш, він був дуже самотнім. Усі думали, що йому добре одному. Але я бачила, що ні.

— Він мені казав, — тихо відповіла Дарина. — Що в офісі краще, ніж вдома.

— А тепер?

— Тепер у нього фікус ожив.

Ольга Миколаївна обернулась, витираючи руки рушником, і подивилась на неї довго й пильно.

— Дарино, — сказала вона, — я не знаю, що ти з ним зробила. Але дякую.

— Я нічого не робила. Просто… була поруч.

— Це і є «щось».