Ліфт, у який вона зайшла сама

Розділ 17.

Понеділок почався з того, що Дарина прийшла на роботу за п'ятнадцять хвилин до дев'ятої, зупинилася біля скляного входу й уперше за місяць не пішла до сходів.

Вона дивилася на двері ліфта. Ліфт мовчки дивився на неї.

— Ви не мусите, — тихо сказав голос за спиною.

Давид стояв поруч із двома паперовими стаканчиками: чай із лимоном і дві ложки цукру в одному, кава в іншому. Він не торкався її, не підганяв, просто стояв, як тоді в нічному офісі.

— Знаю, — сказала вона. — Але я хочу.

— Тоді я поїду з вами.

— Ні. — Вона взяла свій стаканчик. — Я поїду сама. А ви зустрінете мене нагорі.

Він довго дивився на неї, потім кивнув.

— Двадцять третій поверх. Я піднімуся сходами.

— Ви ж ненавидите сходи.

— Я вчився в гарного викладача.

Він пішов, а Дарина натиснула кнопку. Двері розійшлися з тихим дзенькотом. Вона зайшла, рахуючи до десяти. Кабіна рушила, і серце її забилося швидше, але на п'ятому поверсі вона вже могла дихати. На десятому дістала телефон. На п'ятнадцятому ліфт повільно, плавно, без жодного поштовху проминув те місце, де колись стояв.

На двадцять третьому двері відчинились.

Давид стояв прямо перед ними, захеканий, червоний, з розпатланим волоссям і виглядом людини, що щойно пробігла маратон.

— Ви дійшли? — здивувалась Дарина.

— Так. — Він спіймав подих. — Другий і одинадцятий поверхи пройшли в режимі глибокої поваги до власної смерті.

— Давиде.

— Я не жалкую.

Вона розсміялась і вийшла з ліфта прямо в його обійми. Макс, який «випадково» стояв у коридорі з пончиками, дуже голосно кашлянув.

— Я нічого не бачу, — оголосив він. — Мої очі в режимі енергозбереження.