Нарада

Розділ 16.

Велика переговорна на двадцять третьому поверсі була заповнена вже за п'ять хвилин до другої. Двоє берлінських аудиторів у сірих костюмах сиділи з однаковими блокнотами. Поруч із ними розташувався третій гість, якого раніше ніхто не бачив: сивий чоловік років шістдесяти в твідовому піджаку, з тростиною й виразом людини, що нікуди не поспішає, бо все одно прийшов першим.

— Герр Бауман, — прошепотіла Олеся, нахилившись до Дарини. — Головний інвестор. Він за чотири роки не приїжджав жодного разу. Вчора раптом написав, що буде.

— Хто його попередив?

— Ніхто. Це й дивно.

Соломія увійшла останньою, рівно о другій, з тією ж ідеальною посмішкою. Сіла по праву руку від Бауманa, вклонилася йому так, ніби це була її власна ідея, щоб він приїхав, і розклала перед собою папку.

Давид стояв біля екрана. Дарина сиділа поруч із Максом, який тримав під столом телефон із відкритою нотаткою «ПАНІКУВАТИ ТІЛЬКИ ЗА КОМАНДОЮ».

— Шановні колеги, — почав Давид. — Я хочу показати вам результати внутрішньої перевірки безпеки. Прошу Дарину Левченко пояснити деталі.

Дарина встала. Ноги були ватяні, але вона знайшла його погляд, і він мовчки кивнув: не наказ, просто присутність.

Вона запустила презентацію й почала з простого: що таке нетипове з'єднання, як працює «Тихий свідок», чому зубець на графіку о 03:14 виглядає невинно, але нічого невинного не означає. Вона говорила рівно, без зайвих слів. Коли показала траси запитів, Макс тихо видихнув: «Красиво».

— Акаунт svc_backup_dk, — сказала вона, вивівши його на екран, — створений чотири роки тому. Ключ доступу до нього Давид Олександрович видавав лише одній особі, і тільки на одну ніч.

У залі стало дуже тихо.

— Дозвольте уточнити, — м'яко втрутилась Соломія. — Ви пропонуєте вважати, що я…

— Я нічого не пропоную, — відповіла Дарина. — Я показую журнал. Він сам говорить.

Вона клацнула далі. На екрані з'явилась таблиця: дати, час, обсяги переданих даних. Рівно чотирнадцять записів, кожен о 03:14.

— Дуже дивно, — повільно сказала Соломія, — що вчорашній звіт, який я бачила, містив інші цифри.

— Вчорашній звіт змінили, — спокійно мовила Дарина. — Хтось із внутрішньої мережі, сьогодні о шостій ранку. Саме тому я пропоную подивитись на «Тихого свідка»: він зберігає копію оригінального логу окремо.

Вона підняла погляд на Соломію, і ця пауза була довшою, ніж попередня. Бауман нахилився вперед, склавши долоні на тростині.

— Продовжуйте, фрейлейн, — тихо сказав він. — Дуже цікаво.

* * *

Далі все пішло так, як Дарина й не сподівалася.

Соломія, не втрачаючи гідності, підвелася й заявила, що це маніпуляція, що молода співробітниця «очевидно діє з особистих мотивів» і що вона готова надати власні докази. Вона розкрила папку. У ній лежав той самий підроблений договір із Максовим підписом.

— Я вимушена була зберегти це в таємниці, — зітхнула вона, з удаваною скорботою дивлячись на Макса. — Але схоже, пан Максим давно веде подвійну гру. Тим більше що його доступи…

— Скажіть, — несподівано перебив її Бауман, — а коли саме ви отримали цей документ?

Соломія затнулась на пів секунди.

— Тиждень тому. Мені його передала… джерело.

— Дивно, — Бауман повільно розкрив власну теку. — Бо оригінал цього договору я відправляв до вашого лондонського офісу в п'ятницю. І він був підписаний зовсім іншим прізвищем.

Тиша стала такою щільною, що Дарина чула, як цокає годинник на стіні.

— Герре Бауман, — вимовила Соломія, і голос її вперше тріснув, — я не розумію.

— Я теж довго не розумів, — відповів він, підводячись. — Тому приїхав сам. Кілька місяців мене не залишало відчуття, що звіти з вашого боку надто досконалі. А в бізнесі, фрейлейн Вишневська, надто досконалі звіти зазвичай означають, що хтось дуже старанно щось ховає.

— Це абсурд…

— Мій помічник уже у вашому офісі, — спокійно сказав він. — З адвокатом і з представником поліції економічних злочинів. Я попросив його зачекати на ваше повернення до Лондона. Але, схоже, ви вирішили затриматись.

Соломія сиділа нерухомо. Потім повільно закрила папку, склала руки й подивилась на Давида. У погляді не було ні сорому, ні страху, лише холодна, майже захоплена повага.

— Ти знав, — сказала вона.

— Ні, — чесно відповів Давид. — Але в мене була команда, яка шукала там, де тихо.

Соломія перевела погляд на Дарину. Довго дивилася, а тоді тихо засміялася, без злоби, втомлено.

— Дитинко, — промовила вона. — Ти знаєш, що я помилилась лише раз? Я думала, що ти слабка.

— Я була слабка, — відповіла Дарина. — Але не поряд із ними.

Соломія кивнула, ніби це була цілком слушна відповідь, підвелась і пішла до дверей. Біля порога зупинилась.

— Бережи його, — сказала вона й не обернулась.

* * *

Коли двері зачинились, у залі ще кілька секунд панувала тиша. Потім Макс повільно відкинувся на спинку стільця й видихнув: