Двоє на одній стороні

Розділ 15.

Ранок після безсонної ночі мав смак розчинної кави й тривоги.

Давид не сказав Дарині про повідомлення. Не тому, що не довіряв, а тому, що вона щойно заснула вперше за добу без температури й змов, і будити її такою новиною було б нечесно. Він вирішив: спершу розібратися самому, потім розповісти. Це рішення здавалося розумним рівно до того моменту, коли вона відкрила очі, подивилася на нього й сказала:

— Ви щось приховуєте.

— Доброго ранку.

— Ви тримаєте телефон так, ніби він вам винен гроші. Давиде.

Він видихнув і простягнув їй екран. Дарина прочитала повідомлення двічі, повільно, а тоді підняла очі.

— Вона хоче, щоб ми посварились з Інною.

— Або вона каже правду.

— Або каже правду так, щоб вона працювала проти нас. — Дарина сіла, скинувши плед. — Давиде, вона вже робила так із Максом. Це її метод: не брехати, а підкидати сумнів.

— Я знаю, — він провів рукою по волоссю. — Але якщо в цьому є хоч трохи правди…

— Тоді спитаймо Інну, — просто сказала Дарина. — Не звинувачуючи. Просто спитаймо.

Він дивився на неї довго.

— Ви не боїтесь, що вона збреше?

— Боюсь. Але люди, які брешуть, зазвичай надто охоче відповідають. А Інна вчора тремтіла так, що ледь тримала чашку. — Вона знизала плечима. — Це не акторська гра.

Давид хотів заперечити, а потім раптом усміхнувся.

— Ви знаєте, що я вчора майже вирішив усе зробити сам?

— Знаю.

— Звідки?

— Бо ви рівно о четвертій ранку дивились у вікно так, ніби збираєтесь нести цей світ на плечах.

— А ви не спали?

— Я мала одне око відкрите. На всяк випадок.

* * *

Інну вони зустріли не в офісі, а в маленькому сквері біля Золотих воріт, де о восьмій ранку було порожньо, якщо не рахувати дядька з голубами й пенсіонерки з табличкою «Продаю кропиву».

Інна прийшла в тому самому сірому светрі, зі стиснутими руками й обличчям людини, що не спала ще довше за них.

— Вона вже знає? — прошепотіла вона замість привітання.

— Про що?

— Що я вам допомагаю.

Давид і Дарина переглянулись.

— Ми якраз хотіли про це поговорити, — обережно сказав Давид. — Соломія натякнула, що вам хтось платить.

Інна заплющила очі. Здавалося, вона чекала цього питання, як чекають вироку.

— Так, — сказала вона. — Платили.

Дарина відчула, як у животі стиснулося. Давид не ворухнувся.

— Хто?

— Соломія. Вісім місяців тому, коли я погодилась на роботу. Вона відразу запропонувала подвійну ставку «за лояльність». Я не знала, що саме вона має на увазі. — Інна відкрила очі, і в них стояли сльози. — Але два тижні тому я пішла в банк і повернула кожну гривню. Усе, що вона переказала мені понад звичайну зарплату. Я принесла виписку. Вона у моїй сумці, можете перевірити.

Вона відкрила сумку й простягнула складений аркуш. Давид розгорнув його, пробіг очима й мовчки передав Дарині. Там чорним по білому стояли суми, дати й підпис касира.

— Чому ви повернули? — спитала Дарина.

— Бо зрозуміла, що її «лояльність» означає. — Інна втерла щоку долонею. — Мене б теж підставили. Коли все розвалиться, в документах стояло б моє ім'я, як того, хто «передавав інформацію». Я бачила чернетки.

Запала тиша. Голуби ходили по стежці, не розуміючи, чому три дорослі людини стоять, наче біля могили.

— Вона знала, що ви повернули гроші? — спитав Давид.

— Ні. Інакше вже щось зробила б.

— Тоді вона блефує, — тихо сказала Дарина. — Хоче, щоб ми вас відштовхнули.

— Або щоб ви злякалися й знову пішли до неї, — додала Інна. — Вона вміє бути лагідною, коли їй потрібно.

Давид склав виписку, повернув її Інні й кивнув.

— Дякую за чесність. Це було нелегко.

— Мені не легко було й досі, — прошепотіла вона. — Але тепер, мабуть, легше.

— Лишайтеся поруч із нею, — сказав він. — Робіть усе, як раніше. Тільки тепер ви не одна.

Інна подивилась на нього, потім на Дарину, і вперше за весь час розтулила губи в справжній усмішці.

— Я вже не пам'ятаю, коли мені казали «не одна».

— Звикайте, — відповіла Дарина. — Тут так заведено.

* * *

Нарада з берлінськими інвесторами призначалась на другу. До неї лишалося шість годин, а Давид і Дарина вже стояли в його кабінеті над розкладом, коли двері прочинились і зайшла Соломія.

Вона виглядала бездоганно: кремовий костюм, зачіска без жодного волоска не на місці й усмішка, на яку витрачено, мабуть, цілий вихідний.

— Давиде. Дитинко. — Вона кивнула обом. — Ви вчора так поспішно пішли з вечері, що я хвилювалась.