Те, що було всередині

Розділ 14.

Темрява тривала рівно три секунди. Довше, ніж вистачило б, щоб запанікувати, і коротше, ніж потрібно, щоб злякатися по-справжньому.

— Це не блекаут, — першою заговорила Дарина. — Дивіться, світло в сусідньому будинку горить.

— Тоді це пробки. Або…

— Або хтось дуже хоче, щоб ми так думали.

Давид уже стояв біля щитка в коридорі. Клацнув перемикачем, і лампи зашипіли, оживаючи. Ноутбук на столі лишився мертвим, з чорним екраном і тихим клацанням, ніби хтось у ньому закривав шафи.

— Вимкнули дистанційно, — сказав Давид, повернувшись. — Через флешку.

Дарина тримала її обережно, двома пальцями, як дохлу комаху. Тонкий шов на корпусі справді був: хтось розкрив її й склеїв заново. Вона дістала зі свого рюкзака маленьку викрутку-брелок, яку носила скрізь, «бо ніколи не знаєш», і підчепила краєчок.

Усередині, поруч зі звичайною мікросхемою, лежав крихітний чужорідний модуль із тонкою антеною.

— Це передавач, — прошепотіла вона. — Він працює відтоді, як я встромила її в ноутбук.

— Тобто Соломія бачила все, що ми відкривали.

— Усе, окрім архіву. Той був на самій флешці, а модуль слухав лише мережу. — Дарина насупилась. — Але вона знала про договір із Максовим іменем. Могла знати.

— Тоді чому не стерла?

— Бо це не помилка. — Вона повільно підвела голову. — Давиде, вона хотіла, щоб ми його знайшли.

Він мовчав, і Дарина продовжила, швидше, бо думка вже склалася:

— Подумайте. Підроблений договір із Максом. Флешка, яку «випадково» передає секретарка. Повідомлення від самої Соломії, що вона все бачить. Усе вибудувано так, щоб ми кинулись до Макса з питаннями. Вона не ховає докази, вона підкидає нам сумнів.

— Щоб ми посварились із Максом, — повільно закінчив Давид.

— І залишились удвох. Без команди, без довіри, без нікого, хто може сказати: «Ви обоє помиляєтесь».

Він довго дивився на передавач, а потім на неї. На обличчі з'явилося щось схоже на суміш гніву й захвату.

— Ви іноді лякаєте мене, — зізнався він.

— Це від температури.

— Ви вже здорові.

— Тоді від вас.

* * *

О першій ночі їхній «штаб» перебрався на кухню, де закінчилися яйця й залишалася єдина надія на розчинну каву, знайдену за фікусом. Давид зателефонував Максові. Той озвався з третього гудка, сонний і зляканий:

— Давиде? Щось горить?

— Приїдеш на Липську? Просто зараз.

— Зараз? Я в піжамі.

— Постав це в пріоритет.

— У мене піжама із зірками.

— Макс.

— Їду, — зітхнув Макс. — Але ви мені будете винні півдня відпустки й один пончик.

Він приїхав за двадцять хвилин, розтріпаний, у кросівках на босу ногу й дійсно в піжамі із зірками, яку нічим не прикрив. Побачив Дарину на кухні, Давида поруч, дві чашки, що стояли надто близько, і відкрив рота.

— О, — тільки й сказав він.

— Макс, — одночасно сказали Давид і Дарина.

— Нічого не кажу. Нічого. — Він підняв руки. — Мовчу так гучно, як тільки можу.

— Сідай, — Давид підсунув йому стілець і поклав перед ним роздрукований договір. — Подивись.

Макс прочитав. Спершу недбало, потім уважно, потім відклав аркуш і дуже повільно відкинувся на спинку.

— Це не мій підпис, — тихо сказав він.

— Знаємо.

— Але ж… вона знала, що я відмовлявся. Вона була там, коли ми це обговорювали. — Макс потер лоба. — Вона хотіла, щоб ти подумав, що я…

— Так.

— І ти подумав?

— Ні, — рівно відповів Давид. — Але вона розраховувала, що хоч на хвилину я засумніваюсь.

— А ти?

— На десять секунд. — Давид не відвів погляду. — Вибач.

Макс довго мовчав. Потім хмикнув, і це було не ображено, а втомлено й тепло.

— Десять секунд, — повторив він. — Чесно. Я думав, буде гірше. — Він нахилився вперед. — Гаразд, шефе. Тепер розповідайте, що ми робимо. Бо мене в піжамі із зірками ображати не можна, я небезпечний.

Дарина всміхнулась і дістала з рюкзака олівець.

— Ми не ображаємося, — сказала вона. — Ми влаштовуємо пастку.

* * *

План вони складали до третьої ночі. Ідея була Дарини, виконання Максове, а загальна нахабність Давидова.

Передавач у флешці залишили на місці. Соломія слухатиме, тож їй треба було дати те, що вона хоче почути. Дарина з Максом склали фальшиву розмову: ніби вони з Давидом посварилися через договір, Давид звинуватив Макса, Макс образився й пішов, а Дарина лишилася «на боці начальника», готова віддати йому остаточні докази проти «зрадника».

— Я граю вирішальну сцену, — урочисто оголосив Макс. — Образу. Це моя сильна сторона.