Там, де дуже тихо

Розділ 13.

Будинок на Липській виявився старим, із ліпниною над входом і ліфтом у кованій клітці. Дарина глянула на нього й рішуче попрямувала до сходів.

— Шостий поверх, — попередив Давид, який чекав унизу в простій сірій футболці й домашніх штанях. Таким вона його ще не бачила, і чомусь це збентежило більше, ніж будь-який костюм. — Ви тільки-но одужали.

— Я загартована. Двадцять три поверхи для мене розминка.

— Це був тест, а не звичка.

— У мене все починається як тест, а потім стає звичкою.

Він розсміявся й пішов поруч, трохи ближче, ніж потрібно на вузьких сходах. Дарина дуже старанно рахувала поверхи.

* * *

Квартира справді була гарною: високі стелі, великі вікна, за якими лежав вечірній Київ. І справді тихою. Такою тихою, що Дарина мимоволі заговорила пошепки.

— Тут нікого немає? — спитала вона.

— Тут я.

— Це не відповідь.

Вона роззирнулася. Диван, що виглядав так, ніби на ньому ніхто не сидів. Стелаж із книжками, з яких, судячи з корінців, прочитано було щонайбільше половину. На підвіконні сумно стояв горщик із чимось, що колись, мабуть, було рослиною.

— Це фікус, — сказав Давид, помітивши її погляд.

— Це був фікус.

— Він у стані глибокого сну.

— Давиде, він у стані глибокої смерті.

— Я полив його в квітні.

— Якого року?

Він відкрив рота, закрив і дуже гідно промовчав. Дарина прикусила губу, щоб не розсміятися, і пішла на кухню, куди він її не кликав. Відчинила холодильник і вдивилася в його нутрощі. Там жили: баночка гірчиці, лимон, два яйця й загадковий контейнер, на якому Олеся маркером написала «НЕ ВІДКРИВАТИ. ЦЕ ПОДАРУНОК ВІД МАМИ».

— Ви взагалі їсте вдома?

— Я їм там, де є їжа.

— Тут є їжа. Два яйця.

— Це стратегічний запас.

— Тоді я його використаю, — оголосила вона, закочуючи рукави. — Сідайте. Ви зараз побачите, як із нічого роблять омлет.

Давид слухняно сів за стіл і спостерігав, як вона шукає сковорідку (знайшла в духовці), сіль (знайшла в шафі з чашками) і олію (не знайшла зовсім, тому змастила сковорідку шматочком вершкового масла, виявленого за гірчицею). Вона рухалася легко, зосереджено, і світле волосся вислизало з хвоста. Давид дивився й думав, що в цій кухні вперше за три роки пахне чимось іще, крім кави.

— Що? — спитала вона, не обертаючись. — Ви дивитесь у спину. Я відчуваю.

— Просто вивчаю метод.

— Метод простий: не панікувати й додати сир.

— У мене немає сиру.

— Тоді додати віру.

Омлет вийшов дивним, але їстівним. Вони з'їли його прямо зі сковорідки, ділячи одну виделку, бо друга пропала невідомо куди. Давид заявив, що це найкраща вечеря за останні півроку. Дарина відповіла, що, судячи з холодильника, конкуренція була невисока.

* * *

Флешку вони відкрили за столом, ноутбук Давида світився в напівтемряві.

Інна не збрехала. Там було все: листування з Берліном, шаблони документів, графік «оприлюднення» витоку, навіть чернетка заяви для преси з порожнім місцем замість прізвища винного. Давид читав мовчки. Обличчя його стало твердим і чужим, лише пальці на краю столу стискалися все сильніше.

— Дванадцяте число, — тихо сказав він. — Через п'ять днів. Вона призначила оприлюднення на дванадцяте.

— О 03:14, — додала Дарина, вказуючи на рядок. — Чекає, поки спрацює зубець на графіку.

— Вона навіть час для себе тримає по-своєму.

Дарина проглянула ще кілька файлів і раптом завмерла.

— Дивіться. Цей архів запаролений.

— Підберемо.

— Ні. Тут не простий пароль. — Вона нахилилась до екрана, і її плече торкнулося його руки. Жоден не відсунувся. — Це шифрування за зразком. Вона вибудовувала його не з літер, а з ритму введення. Дивіться на таймінги.

— Паузи.

— Паузи, — кивнула вона з легкою усмішкою. — Тільки тепер це не шахраї, а одна дуже акуратна людина, яка набирала пароль завжди в одному темпі. Можна відновити за закономірністю.

Вона працювала сорок хвилин. Давид тим часом мовчки заварив чай (виявилося, що чай у нього є, просто в іншій шафі) і поставив поруч. Два цукри. Вона навіть не підвела очей, лише ледь помітно всміхнулась.

Коли архів відкрився, вони обоє мовчки дивились на єдиний файл усередині: скановану копію договору. На останньому аркуші стояло ім'я співвласника, якого Давид не очікував там побачити.

Не його, не Соломії. Макса.

— Це, — Давид повільно випростався, — підробка.

— Ви впевнені?

— Макс за чотири роки жодного разу не був учасником угод про частки. Ми з ним це обговорювали. Він відмовлявся, казав, що не хоче «володіти чимось, чого не може налагодити».