Інна

Розділ 12.

Дарина прокинулась о восьмій ранку з відчуттям, що температура нарешті здалась. Голова була ясною, у горлі лишалося легке дряпання, а на тумбочці стояла склянка води, тарілка з тостами й записка на жовтому стікері:

«Пішов о шостій, щоб ви могли спати. Тости з медом, не сперечайтеся. Сусідкам залишив пояснення. Д.»

Вона перечитала записку тричі. Потім сховала її під подушку, роздратовано сказала собі, що поводиться як шістнадцятирічна, і дістала телефон.

Повідомлення від Інни світилося на екрані.

Дарина дивилася на нього довго. «Нікому не кажіть» мало звучати як застереження, а звучало як благання. Вона набрала: «Де і коли?»

Відповідь прийшла за хвилину: «Кав'ярня "Лаванда" на Подолі. Сьогодні о другій. Приходьте сама».

* * *

Кав'ярня виявилась крихітною, з вузькими столиками й запахом кориці. Інна сиділа в кутку спиною до стіни, у сірому светрі й без жодної прикраси. Дарина ледве впізнала її: в офісі вона завжди була в строгому костюмі, з ідеальним пучком, і здавалася майже частиною інтер'єру. Зараз перед нею сиділа втомлена жінка років двадцяти п'яти з червоними від безсоння очима.

— Ви прийшли, — прошепотіла Інна.

— Ви просили.

— Я не думала, що ви наважитесь.

— Я теж, — чесно зізналася Дарина, сідаючи. — Але я хворіла вчора й, мабуть, ще не відновила здатність боятися.

Інна нервово розсміялась і одразу замовкла, озирнувшись на двері.

— Це були мої туфлі. На сходах. Я ішла за Олесею, бо Соломія наказала стежити за всіма, хто залишається в офісі після дев'ятої. Але я почула вас із Давидом і…

— І?

— І злякалася, — просто сказала Інна. — Бо раптом зрозуміла, що ви говорите про акаунт, який я бачила, і про який Соломія наказала мені мовчати.

Дарина мовчки чекала. Офіціантка принесла два чаї й зникла.

— Я працюю на неї вісім місяців, — тихо розповідала Інна. — Спочатку все було нормально: графік, листи, зустрічі. А потім я почала помічати дивне. Вона вимагала, щоб усі її документи проходили лише через мене, ніколи через бухгалтерію. Щоп'ятниці надсилала пакети до Берліна. Одного разу я випадково побачила в одному з них договір, де Давид фігурував як сторона, що «добровільно передає контроль над компанією».

— Яким чином добровільно?

— Ось у цьому й річ. Підпису там не було. Тільки шаблон. — Інна подалася вперед. — Вона готує документи, за якими Давид нібито сам погоджується на продаж частки. Потрібні лише два елементи: його цифровий підпис і доказ, що він «неспроможний керувати компанією».

Дарина відчула холод під лопатками.

— Неспроможний?

— Через скандал. Через витік даних. Чи, наприклад, через шахрайство з акаунтів його імені. — Інна стиснула чашку. — Той акаунт, svc_backup_dk, це і є пастка. Вона відправляє через нього дані в Лондон, а потім «знаходить» їх. Аудитори вже на місці. Потрібен лише винуватець.

— І вона вирішила, що це буде Давид.

— Або ви.

Дарина завмерла.

— Я?

— Вона має два плани, — глухо сказала Інна. — Якщо вдасться підставити Давида, чудово. Але вона бачить, як він дивиться на вас, і боїться, що ви його захистите. Тому другий план: зробити винною вас. Молода розробниця, яка отримала посаду «по знайомству», потім «злила дані» за хабар. Давид захищатиме вас і втратить довіру інвесторів. У будь-якому разі він програє.

Вона говорила це ледве чутно, але кожне слово лягало, як камінь.

— Чому ви мені це розповідаєте? — спитала Дарина.

Інна довго мовчала, дивлячись у чашку.

— Бо коли аудитори вчора вказали на ваш коміт, я чула, як вона сказала по телефону: «Дівчинка тримається краще, ніж я думала. Доведеться жорсткіше». А потім засміялась. — Голос Інни здригнувся. — Я працювала на багатьох людей. Але ніколи не чула, щоб хтось так сміявся .

— Вона мені дала зрозуміти, що я «забавка», — тихо сказала Дарина. — Це я пережила. Але те, що вона збирається зробити з Давидом…

— Є ще дещо. — Інна розстебнула сумку й дістала флешку, загорнуту в серветку. — Тут копії переписки з Берліном. Мені вдалося зберегти їх, поки вона була на нараді. Якщо передасте цю флешку Давиду, у нього буде все.

— Чому ви не віддасте її самі?

— Бо вона стежить. За мною теж. — Інна глянула на двері, і Дарина вперше помітила, що та сидить, готова зірватися будь-якої секунди. — Якщо вона побачить мене з ним, усе скінчиться. А вас вона вважає нешкідливою.

— Дякую, — гірко усміхнулась Дарина.

— Це комплімент, повірте.

Вони переглянулись і раптом обидві розсміялись, тихо, напруженим сміхом людей, що тримаються за останню ниточку нормальності. Дарина взяла флешку й сховала її в кишеню джинсів.

— Що ви будете робити далі? — спитала вона.

— Повернуся на роботу й зроблю вигляд, що нічого не сталося. — Інна підвелася, поправила светр. — Але якщо вас хтось запитає, чи бачились ми…