Температура, якої не було в плані

Розділ 11.

Дарина вирішила, що це просто втома.

Вранці в четвер вона прокинулась із відчуттям, що її голова набита ватою, а ноги належать комусь іншому. Випила чаю, наділа теплий светр, дійшла до зупинки. На півдорозі збагнула, що мерзне при двадцяти градусах тепла.

— Це просто стрес, — сказала вона сама собі. — Розслідування, Лондон, аудитори. Нормальна реакція нормального організму.

Організм вирішив інакше.

О одинадцятій вона сиділа за столом і втретє перечитувала один і той самий рядок, який відмовлявся складатися в сенс. Монітор світився трохи надто яскраво. Звуки в залі розпливалися, а голос Макса, що сперечався з девопсом, долинав ніби з-під води.

— Дарино, — Макс зупинився поруч. — Ти біла, як стіна.

— Я в нормі.

— Це найпідозріліша фраза на планеті.

— Макс, я просто…

Вона хотіла встати, щоб довести, що все гаразд, але підлога несподівано поїхала вбік. Вона вхопилася за край столу, і останнє, що почула, було Максове «Так, це не норма» та чийсь вигук із глибини залу.

* * *

Давид був на нараді з юристами, коли в переговорну без стуку влетіла Олеся.

— Давиде Олександровичу.

— Я зайнятий.

— Дарина.

Він підвівся ще до того, як вона договорила.

— Що з нею?

— Мало не впала. Макс її тримає, у неї температура, я вже викликала лікаря, але вона відмовляється їхати, каже, що «нічого страшного»...

Юристи перезирнулися. Давид уже стояв біля дверей, на ходу закочуючи рукави.

— Нараду перенесіть.

— На коли?

— На коли завгодно.

Таким Олеся його ще не бачила: без звичного спокою, без підрахованих кроків. Він пройшов через зал швидше, ніж зазвичай, і всі розступалися, не питаючи чому.

Дарина сиділа на диванчику біля кавового куточка, закутана в Максів піджак, із блідим обличчям і лихоманковим рум'янцем на щоках. У руках трималася чашка, з якої вона не пила.

— Давиде, — вона спробувала усміхнутись. — Усе добре, правда. Макс драматизує.

— Я не драматизую, — урочисто сказав Макс. — Я фіксую факти. Вона мало не поцілувала підлогу.

— Макс, іди, будь ласка, — тихо сказав Давид.

Макс блискавично зник. Це був перший випадок в історії, коли він послухався з першого разу.

Давид присів навпроти. Простягнув руку й приклав долоню до її чола. Жест вийшов швидким, майже невпевненим, і одразу після цього його обличчя змінилось.

— Ви пашите, — сказав він тихо.

— Це кава.

— Ви не пили кави.

— Тоді це… психосоматика.

— Дарино.

Вона замовкла. У його голосі не було ні сердитості, ні команди, тільки тривога, яку він так погано вмів ховати.

— Скільки днів ви не спали нормально?

— Не рахувала.

— А їли?

— Печиво на сходах. Це ж їжа.

— Це не їжа, це інцидент, — похмуро відповів він і підвівся. — Олесю, машина внизу?

— Вже чекає.

— Я відвезу вас до лікаря.

— Давиде, я можу сама…

— Можете, — він подивився на неї так, що слова застрягли. — Але цього разу не будете. Це не наказ…

— Просто пропозиція, — тихо договорила вона.

— Ні, — сказав він. — Цього разу це прохання.

Вона не знайшла, що заперечити.

* * *

Лікар у приватній клініці, вислухавши скарги, поставив діагноз швидко й без драм: вірусна інфекція плюс виснаження. Рекомендація: ліжковий режим, багато рідини, жодних ноутбуків протягом трьох днів.

— Жодних? — з жахом перепитала Дарина.

— Жодних, — повторив лікар. — Навіть «лише подивитися одним оком».

Вона перевела розпачливий погляд на Давида. Той стояв біля вікна, склавши руки на грудях, з виразом людини, яка щойно виграла найважливішу суперечку року.

— Він правий, — сказав Давид.

— Ви зараз просто в захваті.

— Я просто уважний.

До квартири, яку Дарина знімала на околиці з двома студентками-сусідками, вони дісталися о п'ятій. Сусідок вдома не було. Давид поводився дуже тактовно: допоміг їй дійти до дверей, дочекався, поки вона переодягнеться, і попросив дозволу зайти, лише щоб поставити пакети з аптеки.

— Я вам усе складу, — сказала вона, лягаючи на диван під пледом. — Ви ж зараз дуже зайняті.

— Дарино, — він присів на край крісла, — я зараз саме там, де маю бути.

Вона мовчала. Давид уже діставав із пакета чай, мед, лимони, імбир і ще якісь баночки, назви яких вона не розбирала. Рухи були точними, акуратними, трохи незграбними, ніби він ніколи не робив цього для когось.