Слідчі з паперовими стаканчиками

Розділ 10.

Таємне розслідування почалося з організаційного питання: де його проводити, якщо в офісі стіни скляні, а Макс «думає гучно»?

— У мене, — сказав Давид у середу о дев'ятій вечора, стоячи біля Дарининого столу з виглядом людини, яка пропонує щось цілком пристойне й сама в цьому сумнівається. — Тобто не «в мене» в сенсі… У переговорній без вікон. На мінус першому. Там немає навіть Wi-Fi, тільки дротовий інтернет і старий диван.

— Диван? — уточнила Дарина.

— Для розслідування диван не обов'язковий.

— Але він там є.

— Він там є, — скорботно погодився Давид.

Переговорна на мінус першому була схожа на склад забутих ідей: потріскана дошка, три коробки з маркерами, що давно висохли, і стіл із наклейкою «Не їсти!», на якій хтось дописав: «Ми й не їмо. Ми страждаємо».

Дарина розклала ноутбуки. Давид приніс чай у паперових стаканчиках, два цукри в одному, лимон у другому, і поставив їх так обережно, наче там була вибухівка.

— Отже, — сказав він, підійшовши до дошки. — План.

— У нас є план?

— Зараз буде.

Він узяв єдиний маркер, що ще писав, і вивів великими літерами: «ЗНАЙТИ, ХТО». Подивився на це. Дописав: «І НАВІЩО». Подивився ще раз.

— Блискуче, — серйозно сказала Дарина. — Дуже конкретно.

— Я керівник, а не письменник.

— Це помітно.

Він обернувся, зловив її усмішку і зрозумів, що вже не може тримати суворий вигляд. Маркер у його руці несподівано почав розписуватися кривими зірочками.

* * *

До півночі вони розібрали все, що було можливо. Давид знаходив старі журнали доступу, Дарина зіставляла час. Виявилося, що сервісний акаунт створили через ключ, який Давид справді видавав лише раз: Соломії, чотири роки тому, на одну ніч, «щоб закрити термінову угоду».

— Тобто вона ще тоді залишила собі чорний хід, — тихо сказала Дарина.

— Схоже на те. — Давид потер перенісся. — Я довіряв їй, як собі. Це, мабуть, найдорожча помилка в моєму житті.

— Не найдорожча, — несподівано для самої себе заперечила Дарина. — Помилка — це коли ти не зробив висновків. А ви ж зараз їх робите.

Він подивився на неї довго.

— Ви завжди так? Знаходите, що сказати саме тоді, коли треба?

— Ні. — Вона опустила очі в стаканчик. — Тільки поруч із вами. Зазвичай я мовчу, а потім дві доби прокручую в голові, що мала сказати.

— Тоді, — Давид сів на край столу, — мені пощастило.

Повітря в кімнаті раптом стало густішим. Дарина відчула, що забула, куди дивитися, і втупилася в дошку, на якій криво сяяли його зірочки.

— Ви їх намалювали, — сказала вона.

— Це не зірочки. Це… схематичні вузли мережі.

— У п'яти променях?

— Вони дуже симетричні.

Вона розсміялася, і сміх покотився кімнатою, як монетка по підлозі. Давид слухав і нічого не казав, лише ледь помітно нахилився вперед, ніби хотів ближче до цього звуку.

* * *

О пів на першу у коридорі щось гучно гупнуло.

Обоє завмерли. Давид одним рухом закрив ноутбуки, Дарина зігнулася за столом, чомусь вирішивши, що так буде менш помітно.

— Це ж не Макс? — прошепотіла вона.

— Макс шумить інакше.

— А хто?

Двері повільно прочинилися. На порозі стояла Олеся в піжамних штанях із мордочками єдинорогів, з гігантським термосом і виразом людини, яка прийшла не з власної волі, а за велінням долі.

— Я не підслуховувала, — одразу сказала вона.

— Олесю, — тихо промовив Давид.

— Я просто йшла по воду. На мінус першому. О пів на першу ночі. У піжамі.

— Це дуже правдоподібно, — сухо зауважила Дарина.

— Дякую! Я теж так вважаю. — Олеся зайшла, обережно поставила термос на стіл і присіла на диван, склавши руки на колінах. — Гаразд. Правда така: я зараз була на сходах. Вчора. І я все чула.

Давид повільно закрив очі.

— Так це були ви?

— Ні! Тобто так, але ні. — Олеся зітхнула. — Я стояла нагорі, але я була не одна. Хтось ішов за мною. Я чула кроки. Легкі, дуже акуратні. І коли ви обоє підвели голови, той хтось уже зник, а я просто… ну… злякалася й пішла.

— Хто це був? — спитала Дарина.

— Не знаю. Але я бачила туфлі. — Олеся нахилилась уперед і вимовила зловісним шепотом: — Бежеві. На шпильці. Дуже дорогі.

Запала тиша.

— Усі жінки в цьому офісі ходять у кросівках, — повільно сказала Дарина.

— Крім однієї, — відповів Давид.

— Крім двох, — тихо додала Олеся. — Але друга… — вона зам'ялася, — це секретарка Соломії. Вона з нею приїхала. І має ключ-карту до всього будинку.

Давид підвівся, провів рукою по волоссю й заходив по кімнаті.