Те, що ховається в тиші

Розділ 9.

Дарина помітила це в понеділок о 23:40, коли вже збиралася йти додому.

Вона просто перевіряла логи свого модуля, нічого особливого, рутина. Але на графіку запитів, де мала бути рівна лінія, раз на добу, о 03:14, стирчав крихітний зубець. Такий акуратний, що на нього ніхто б не глянув.

Дарина глянула.

— Тихо, — прошепотіла вона. — Занадто тихо.

Запит ішов із внутрішньої мережі, з сервісного акаунта, і мав дрібний, майже невинний обсяг: кілька кілобайтів. Але на третьому кроці трасування адреса призначення змінювалася, і замість внутрішнього сервера з'являвся зовнішній. Дарина вивела геолокацію й відчула, як по спині пробіг холодок.

Лондон.

— Ну звісно, — сказала вона монітору. — А де ж ще.

Вона відкинулася на стільці й вирішила, що це збіг. Потім вирішила, що ні. Потім зловила себе на думці, що поводиться як героїня дешевого детектива, і сердито стягнула резинку з хвоста.

— Ти розмовляєш із екраном, — сказав Макс, який раптом виріс поруч з банкою енергетика. — Це перший симптом. Другий ти от-от почнеш писати код римами.

— Макс, подивись.

Він подивився. Спершу жартівливо, потім уважно, потім дуже тихо, що для Макса було ознакою катастрофи.

— Звідки цей акаунт?

— Не знаю. Назва svc_backup_dk.

— dk, — повторив Макс. — Давид Корінь.

— Ти думаєш, це він?

— Я думаю, що Давид не відправляє дані в Лондон о третій ночі, бо в цей час він у нас на дивані спить із ноутбуком на животі. — Макс потер перенісся. — Це або старий резервний акаунт, про який усі забули, або хтось дуже старався, щоб про нього забули.

— Хто створив акаунт?

— Чотири роки тому. Коли в компанії було двоє засновників.

Вони переглянулися. Нікому не треба було називати ім'я.

— Це ще нічого не доводить, — обережно сказала Дарина.

— Ні, — погодився Макс. — Але звучить так, ніби має.

* * *

Наступного ранку все стало ще дивнішим.

О дев'ятій до компанії приїхали аудитори від інвестора з Берліна. Двоє чоловіків у однакових сірих костюмах і з однаковою відсутністю виразу на обличчі. Їх привела Соломія, що тримала папку з виглядом людини, яка просто «сприяє прозорості».

— Це планова перевірка, — м'яко пояснила вона на вухо Давидові так, щоб чули всі. — Ти ж знаєш, інвестори нервують. Я лише допомагаю.

— Ти дуже турботлива, — сказав Давид рівним голосом, і Дарина, що стояла осторонь, відчула, як у цій фразі глухо клацнув невидимий замок.

До обіду аудитори перевернули півкомпанії. До третьої години вони дійшли до відділу безпеки. До четвертої один із них поставив перед Дариною розкладку комітів, де один рядок був обведений червоним.

— Ви правили платіжний модуль у ніч перед релізом? — спитав він.

— Так. Ми всі правили. Це була аварія.

— Але лише ваш коміт збігається з часом у логах зовнішнього з'єднання.

Дарина поблідла.

— Це збіг. З'єднання йде з сервісного акаунта, до якого я не маю доступу.

— Звісно, — сухо кивнув аудитор і записав щось у блокнот. Дарина дивилася на його ручку, як на зброю.

Хтось м'яко торкнувся її ліктя. Соломія.

— Дитинко, не хвилюйся, — шепнула вона з такою турботою, що по шкірі йшов мороз. — Я певна, це непорозуміння. Але якщо ти все ж вирішиш прийняти мою пропозицію… в Лондоні ніхто не ставить зайвих запитань.

Дарина повільно повернула голову.

— Дякую, — сказала вона ввічливо. — Але я, мабуть, залишуся. Мені цікаво, чим це закінчиться.

Усмішка Соломії не здригнулася, але в очах на мить майнуло щось різке, як тріщина в склі.

* * *

Давид знайшов її увечері на сходах.

Вона сиділа на дванадцятому прольоті з ноутбуком на колінах і відрізала собі від печива маленькі шматочки, наче розбирала бомбу. Він мовчки присів поруч.

— Мені сказали, що ви в підозрі, — промовив він.

— Мені теж. — Вона не підвела голови. — Я нічого не робила.

— Знаю.

— Знаєте?

— Я бачив ваш код. Ви не з тих, хто ховає. — Він помовчав. — Ви з тих, хто зупиняється посеред ночі, щоб перевірити, чи не образить виправлення чужу логіку.

Дарина мимоволі посміхнулася, але відразу стиснула губи.

— Давиде, я мушу вам щось сказати. Я знайшла акаунт.

І вона розповіла: про зубець на графіку, про svc_backup_dk, про Лондон. Давид слухав мовчки, і що далі, то нерухомішим ставав його профіль у напівмороку сходів.

— Цей акаунт, — повільно мовив він, — я не створював.

— Макс сказав, що його зареєстрували чотири роки тому.

— Так. Тоді в мене був один лише ключ доступу. Я ніколи його нікому не віддавав. Окрім одного разу. — Він замовк.