Вечеря, на якій усі їли, крім Дарини

Розділ 8.

Ресторан називався «Орхідея» і мав той тип інтер'єру, де стільці дорожчі за твоє місячне харчування, а офіціанти ходять так тихо, що їх хочеться перевірити на наявність ніг.

— Нас шістнадцять, — шепотіла Олеся, ведучи Дарину повз білосніжні скатертини. — Шістнадцять людей, дванадцять виделок на кожного. Рахуй за мною: починай із крайньої.

— Навіщо стільки?

— Щоб ти відчувала себе недостатньо освіченою. Це закон високої кухні.

Макс, що йшов позаду, підтвердив:

— Я минулого разу з'їв салат десертною виделкою. Офіціант так на мене глянув, ніби я вбив його родича.

Давид сидів на чолі столу. Ліворуч від нього, на місці, яке ніхто не пропонував і яке тим не менш виявилося зайнятим, розташувалася Соломія в чорній сукні та з посмішкою, що світилася, як вітрина ювелірного. Праворуч стояло вільне крісло.

— Дарино, — Давид підвів очі. — Сюди.

Весь стіл відчутно перестав дихати. Соломія повільно повернула голову.

— Он як, — сказала вона м'яко. — Ти пересаджуєш людей.

— Рівно настільки, наскільки це потрібно для зручності.

— Звісно, — Соломія склала руки. — Я нічого не казала.

Дарина сіла і зрозуміла, що ліворуч від неї тепер три виделки, а праворуч чотири, і жодної підказки. Вона обережно взяла крайню.

— Це для устриць, — пролунав тихий шепіт Олесі з-за плеча сусіднього стільця.

Дарина поклала виделку назад.

— Але в мене немає устриць.

— Це поки що.

Офіціант приніс меню, яке виявилося написаним французькою, італійською та якоюсь мовою, що, схоже, була вигадана заради цього вечора. Дарина вдивлялася в рядки з тим самим виразом, з яким уперше дивилася на баг у чужому коді.

— Я візьму «Тартар із тунця під емульсією з юдзу», — оголосила Соломія, не заглядаючи в меню. — Давиде, ти ж пам'ятаєш, я завжди беру його.

— Пам'ятаю, — сказав Давид. — Ти ще завжди казала, що в Лондоні він краще.

— І був. Там усе краще. — Вона звернулася до Дарини з посмішкою, від якої могла б замерзнути вода. — А ти, дитинко? Що береш?

— Те, що не вимагає пояснень, — чесно відповіла Дарина.

Макс закашлявся в серветку. Хтось із програмістів прикрив рот долонею. Олеся втупилася в стелю з виразом людини, яка вдячна всесвіту за цей момент.

Давид нічого не сказав. Але кутик його вуст здригнувся, і Дарина, дивлячись у меню, відчула, що вухам знову стало жарко.

* * *

Перша зміна страв пройшла відносно мирно. Соломія розповідала про Лондон, про конференції, на яких «просто неможливо не бути», про людей, чиї прізвища вимовляла так, ніби вони були її рідною родиною. Хтось ввічливо кивав, хтось тихо їв, Макс рахував, скільки разів вона сказала «в Лондоні», і на двадцятому записав це на серветці.

— А ти, Дарино, — Соломія раптом повернулася, коли всі вже розслабилися, — отримала мій лист?

За столом стало тихо. Давид, який саме тримав келих води, поставив його дуже повільно.

— Який лист? — запитав він рівним тоном.

— Ох, — Соломія з вдаваною невинністю приклала пальці до губ. — Я думала, вона тобі розповіла. Це просто пропозиція. Для талановитої дівчинки. У Лондоні таким приділяють більше уваги, ніж тут.

Дарина відчула на собі десятки очей. Серце гупало, але вона раптом чітко згадала Олесині слова: «Вона не знатиме, куди бити».

Тож вона зробила те, чого не очікував ніхто. Всміхнулася.

— Дякую, що згадала, — сказала Дарина тихо й чемно. — Я справді отримала лист. Дуже приємно, коли про тебе пам'ятають. Я навіть ксерокопію зробила, щоб пам'ятати.

— Тобто ти погоджуєшся? — Соломія не змогла приховати блиск в очах.

— Я ще думаю. — Дарина узяла серветку й акуратно розправила її на колінах. — Мені просто цікаво, чому така велика компанія надсилає листи розробникам, які працюють три тижні. Зазвичай такі пропозиції отримують після двох-трьох років досвіду. Чи у вас у Лондоні інші стандарти?

Хтось тихо пирснув. Макс кашлянув так голосно, що сусідній столик обернувся.

— У нас, — повільно сказала Соломія, — цінують потенціал.

— Це чудово. А я цінувала б ще й чесні пояснення. Але, мабуть, це більше «не для Лондона».

Тиша повисла така, що можна було почути, як на кухні розбивається тарілка. Давид дивився на Дарину, і в його погляді, який зазвичай був непроникним, раптом з'явилося щось нове: захоплення, змішане з обережною радістю, ніби він побачив, як той самий тихий метроном раптом заграв власну мелодію.

— Дарино, — сказав він м'яко, — це лише твоє рішення. Я не втручаюся.

— Знаю. — Вона подивилася йому в очі. — І саме тому мені його легше прийняти.

Соломія стиснула губи. Вона вже відкрила рот для наступного ходу, як раптом офіціант з обережною урочистістю поставив перед Дариною тарілку.

— Ваше замовлення, пані.