Гостя з Лондона

Розділ 7.

Соломія Вишневська з'явилася в дверях так, ніби всі кімнати світу були розраховані на її вхід.

Висока, у світлому костюмі, який коштував, мабуть, як річна оренда однокімнатної квартири, з бездоганною зачіскою кольору темного шоколаду й губами, нафарбованими рівно в той відтінок, що не залишає шансів на інтерпретації. Вона зупинилася за крок від порога, обвела поглядом кабінет і нарешті зупинилася на Давидові.

— Ти не змінився, — сказала вона. — Усе ще живеш на роботі.

— Соломіє, — Давид не рухнувся з місця. — Ти не попередила.

— Сюрпризи тримають людей у тонусі. — Вона посміхнулася, і ця посмішка була ідеальною, як і все в ній: ні тепла, ні фальші, чистий розрахунок. — Я багато чого хотіла обговорити. Бізнес, звісно. Але й інше.

Тільки тепер її погляд ковзнув по Дарині. Повільно, зверху вниз, зі зверхністю людини, що оцінює товар на вітрині: старенькі кросівки, светр із розтягнутими рукавами, світле волосся, зібране в простий хвіст, тонке обличчя без грама косметики.

— А це? — спитала вона так, ніби питала про цікаву деталь інтер'єру.

— Дарина Левченко, наш розробник, — рівно відповів Давид. — Дарино, це Соломія Вишневська, мій колишній партнер.

— Колишній партнер у бізнесі, — м'яко уточнила Соломія. — Усе інше вже давно не має значення.

Вона простягнула руку. Дарина потиснула її і відчула дивну холодність пальців, наче торкнулася скла.

— Приємно, — сказала Дарина.

— Мені теж, дитинко. Ти зовсім юна. Скільки тобі, двадцять?

— Двадцять.

— Чудово. Давид обожнює талановитих студентів. — Це було сказано з такою інтонацією, що слово «студентів» прозвучало як «домашніх тварин». — Сподіваюся, ти цінуєш можливість працювати поруч із ним. Він вмів і вміє давати людям шанси.

Дарина відчула, як щоки починають палати, але промовчала. Вона вже знала цей жанр: ввічливість, якою ріжуть.

— Дарино, — тихо сказав Давид, — ми зараз поговоримо з Соломією. Ви можете йти.

— Звісно.

Вона вийшла, не озираючись. Двері зачинилися, і вона почула, як за ними Соломія щось сказала лагідним, оксамитовим голосом, а Давид відповів коротко й сухо. Слів було не розібрати, і це гризло гірше за будь-яке підслуховування.

— Ну? — Макс виріс перед нею біля кавоварки з двома чашками. — Як вона тобі?

— Ввічлива.

— Це не відповідь.

— Ввічлива, — вперто повторила Дарина. — Як хірург перед операцією.

— О, — Макс з повагою присвиснув. — Влучно. Соломія з тих, хто посміхається, коли підписує звільнення. Вони з Давидом разом починали компанію, а потім вона поїхала до Лондона і забрала із собою… ну, так, частину контактів, частину клієнтів, а головне, його довіру. Чотири роки тому.

— Вона його кохала?

— Вона кохала успіх, — Макс різко знизав плечима. — А Давид тоді був дуже перспективним його втіленням. Тому я б на твоєму місці не довіряв жодному її слову. Навіть «доброго ранку».

— Я і не збиралася.

— Бо ти розумна, — Макс простягнув їй чашку. — Але вона розумніша в одному: вона вміє гратися  людьми. Тож тримайся.

Дарина кивнула, відпила каву й вирішила, що не буде думати про це. Не було про що думати. Вона тут працює. Вона отримала посаду. Це головне.

Це було головне. До вечора.

* * *

О шостій у відкритому просторі раптом стало метушливо. Олеся бігала з паперами, дехто з керівників відділів щезав у переговорній. Дарина лишилася на місці й дописувала документацію, коли на її стіл ліг важкий конверт із лондонським штампом.

— Це що? — вона підвела очі.

Олеся нервово озирнулася.

— Не знаю. Секретарка Соломії залишила. Просили передати лично.

Дарина відкрила конверт. Усередині лежав аркуш із шапкою престижної британської компанії, і сухі рядки, від яких у неї похололо під ребрами:

«Шановна пані Левченко! Ми уважно вивчили ваше резюме та відкриту інформацію про ваші досягнення. Пропонуємо вам позицію молодшого розробника в Лондоні з пакетом релокації, оплатою навчання та річною зарплатою, що втричі перевищує ту, яку ви отримуєте. Просимо відповісти до кінця тижня».

Підпис: S. Vyshnevska, Director.

Дарина перечитала двічі. Потім повільно підняла голову й зустрілася поглядом з Олесею.

— Це що, жарт?

— Ні, — тихо сказала Олеся. — Це хід. Дуже акуратний. Вона не хоче тебе забрати. Вона хоче, щоб ти звідси зникла.

— Чому?

Олеся скривилася, ніби відповідь була очевидною.

— Бо Давид сьогодні вперше за чотири роки смикнувся, коли вона зайшла. Тільки не через неї. Він глянув на тебе.

Дарина мовчала. Папір у руках раптом став важким.

— І що мені робити? — спитала вона нарешті.

— А що ти хочеш?

Вона глянула на двері кабінету Давида. Ті були зачинені, і крізь матове скло видно було два силуети, один високий і прямий, другий вишуканий і спокійний, як хижак, який не поспішає.