Міст, який вирішив зупинитися

Розділ 5.

Машина в Давида виявилась чорною, тихою і настільки дорогою, що Дарина сіла в неї з тим самим обережним виразом, з яким уперше ступала по підлозі офісу.

— Ви можете дихати, — сказав Давид, завівши двигун. — Сидіння не кусаються.

— Я перевіряла, чи не залишу на ньому слід.

— Дарино, це машина, а не музейний експонат.

— Судячи з ціни, музейний.

Він пирхнув, і вони виїхали з підземного паркінгу в нічне місто. Дніпро чорним шовком ліг по праву руку, мости світилися намистом, а дорога була майже порожня. Дарина притулилася скронею до холодного скла й подумала, що зовсім не хоче, щоб ця поїздка закінчувалася швидко.

— Можна нескромне запитання? — сказала вона.

— Ви в мене вже півтора тижня питаєте нескромне, тільки називаєте це «технічним уточненням».

— Скільки вам років?

— Тридцять.

— Серйозно? — вона аж обернулася. — Макс казав, що ви компанію чотири роки тримаєте.

— Так. Заснував у двадцять шість.

— А виглядаєте…

— На скільки?

Вона прикусила язик. Давид скосив на неї очі, і в кутику його вуст з'явилась та сама ледь помітна усмішка.

— Домовляйте.

— На людину, яка не спала з минулого вівторка.

— Це найточніший опис мене за останні п'ять років, — він усміхнувся вже відверто. — Дякую за чесність.

Вони проїхали вже півмоста, коли на панелі спалахнула червона піктограма, а потім ще одна. Машина тихо запищала й почала втрачати швидкість. Давид зосереджено примружився, з незворушним виглядом увімкнув аварійку й плавно зупинив авто на узбіччі.

Запала тиша.

— Це що? — обережно спитала Дарина.

— Це, — повільно сказав Давид, — помилка бортового комп'ютера.

— Ви ж пишете софт.

— Я пишу софт, який працює.

— А цей?

— Цей писав не я.

Дарина закусила губу, але не витримала й розсміялась. Спершу тихо, потім уголос, закриваючи рот долонею. Давид дивився на неї з виразом глибоко ображеної гідності, а потім, на її подив, теж засміявся. Коротко й щиро, як людина, якій давно не було над чим.

— Усе, — видихнула вона крізь сміх. — Вибачте. Просто ви виглядали так, ніби вас особисто зрадила техніка.

— Вона мене й зрадила. Сервіс приїде за пів години. Можна сидіти тут, а можна вийти. Вночі тут гарний вигляд.

Вони вийшли. Холодне повітря пахло річкою й мокрим асфальтом. Давид дав їй свій піджак, і вона сховалася в ньому по самі вуха, а він зробив вигляд, що не помітив, як добре він на ній виглядає. Обоє сперлися на перила й дивилися вниз, де вогні Києва тремтіли у воді.

— Я хочу запитати, — сказала Дарина. — Можна?

— Можна.

— Макс каже, ви практично живете в офісі.

— Макс забагато говорить.

— Це правда?

Давид довго мовчав. Вітер ворушив його волосся, і вона вперше побачила його без звичної броні керівника, просто втомленого чоловіка на мосту.

— У мене є квартира, — сказав він нарешті. — Гарна. З видом. Тільки там дуже тихо. А в офісі завжди хтось є: хтось сперечається, хтось сміється, хтось плаче в туалеті, за традицією.

— Ви знаєте про традицію?

— Я її запровадив. — Він глянув на неї краєм ока. — Так от. Коли я створював компанію, думав, що збудую щось велике й дам собі право зупинитися. Але виявилося, що зупинка і є найстрашнішим. Тому я працюю. Це простіше, ніж думати, навіщо.

Дарина мовчала. Вона знала цей тон: так говорила мама, коли казала «усе добре», а очі лишалися сумними.

— Я не вмію втішати, — прошепотіла вона. — Але можу сказати, що ви гарно вмієте носити чай. І пасту. І ще, — вона завагалася, — ви єдина людина, яка питала, з кількома ложкаи цукру я п'ю чай.

— Це не така вже велика заслуга.

— Для мене велика.

Він повернув голову. Їхні погляди зустрілися, і час, який щойно був швидким, раптом став повільним і густим, як мед. Між ними було не більше півтора кроку. Дарина чомусь дуже виразно чула власне серце і подумала, що Давид, мабуть, теж його чує.

У цю мить за спиною нестерпно голосно засигналив евакуатор.

— Сервіс, — з усмішкою мовив Давид, і по голосу було зрозуміло, що вдячність у ньому змішана з легким розчаруванням. — Точність як у сертифікованого баґа.

— Так, — видихнула Дарина. — Дуже вчасно.

Водій евакуатора, дядько з вусами, оглянув автомобіль, поцокав язиком і виніс вирок:

— Датчик. Дурниця. Півгодини, і поїдете.

— Півгодини? — перепитав Давид.

— Максимум сорок хвилин.

Дарина й Давид перезирнулися.

— Тоді, — повільно сказала вона, — може, вип'ємо чаю? Там, біля набережної, цілодобова точка. Я бачила.