Реліз, який вирішив бути нічним

Розділ 4.

Реліз призначили на п'ятницю. У четвер о шостій вечора з'ясувалося, що він, судячи з усього, не має наміру відбутися.

— Платіжний модуль падає, — оголосив Макс, дивлячись у монітор із виразом лікаря, який повідомляє родичам невтішні новини. — Падає тільки на проді. Тільки на третій хвилині роботи. І тільки тоді, коли ми дуже сподіваємося, що не впаде.

— Це закон підлості, — мовчки погодилися всі навколо.

До восьмої вечора офіс спорожнів. Хтось пішов «на хвилинку» й не повернувся, хтось пообіцяв вийти на зв'язок о шостій ранку. Залишилися Макс, двоє хлопців із девопсу і Дарина, яка відмовлялася йти, бо знала: десь у цих рядках сидить помилка, і вона її відчуває, як відчувають скрип дверей у темній кімнаті.

О десятій пішов Макс.

— Мені потрібно поспати, інакше я почну писати код римованими віршами, — сказав він, збираючи рюкзак. — Дарино, ти теж іди.

— Ще годину.

— Ти це сказала три години тому.

— Тоді ще годину.

Він глянув на неї, потім у бік кабінету Давида, де під дверима досі світилася смужка світла, і дуже невинним голосом додав:

— Ну, тоді ти не одна.

Вона запустила в нього стікером, але він встиг зникнути за дверима.

Стало тихо. Місто за вікнами потемніло й засвітилося, а в залі залишилося тільки гудіння серверної шафи, тьмяні лампи над столами й Дарина, яка дивилася на рядок коду так, наче він особисто її образив.

— Ви їли? — спитав хтось поруч.

Вона не підстрибнула. Це був прогрес.

Давид стояв біля її столу, закотивши рукави, з телефоном в одній руці й паперовим пакетом в іншій. Виглядав він втомленим: тіні під очима, трохи зім'ята сорочка, волосся скуйовджене ще більше, ніж у ліфті.

— Їла, — сказала Дарина. — Вранці.

— Сьогодні?

— Вчора.

Він мовчки поставив пакет на її стіл. Усередині виявилися два контейнери з пастою й дві виделки.

— Це з італійського внизу. Вони працюють до півночі. Мені стало шкода, що ви єдина людина в будівлі, яку я не можу змусити піти додому.

— Чому не можете?

— Тому що ви теж нікого не слухаєте, коли вирішили, що правда десь поруч. — Він присів на край сусіднього столу. — Я знаю цей вираз обличчя. Бачу його щоранку в дзеркалі.

Дарина взяла виделку. Паста була гаряча, з томатами й базиліком, і вона раптом збагнула, що голодна так, що в неї ледь не тремтять руки. Вони їли мовчки. Це мовчання не було незручним, воно було тихим, наче в кімнаті, де двоє людей уже довго працювали поруч і не потребували слів.

— Можна запитати? — сказала вона нарешті.

— Можна.

— Чому ви тоді в ліфті не панікували? Ну, тобто вам же теж могло бути… Ви просто сиділи й говорили зі мною.

Він покрутив виделку в пальцях.

— Тому що в мене було завдання. Бачити, як комусь страшно, і мовчати я не вмію. Це професійна хвороба: якщо щось не працює, я мушу це полагодити.

— Я не зламана, — тихо сказала вона.

— Я не казав, що ви зламана. — Він підвів очі. — Я казав, що вам було страшно. Це різні речі.

Вона опустила погляд на пасту. Усередині щось ворухнулося, давнє й болюче, те, чого вона нікому не розповідала.

— Мені було сім, — сказала вона. — Ми з мамою застрягли в ліфті в лікарні. Години на три, не менше. Було темно, і мама дуже старалася не плакати. А я дивилася на неї й розуміла, що їй теж страшно. — Вона стиснула плечі. — Це було гірше, ніж сам ліфт.

Давид мовчав. Не говорив «мені шкода» чи «все минулося». Просто сидів поруч і слухав, а це виявилося найкращою реакцією.

— Коли ви сказали «це не наказ, просто порада», — додала вона, — я чомусь одразу сіла.

— Я це помітив.

— Чому ви це сказали?

— Тому що ви виглядали так, ніби будь-який наказ зараз міг вас зламати. — Він трохи всміхнувся. — А слухатися пропозицій людям легше.

Дарина дивилася на нього, на втомлене обличчя, на пальці, що торкалися краю столу, і думала, що він зовсім не такий, яким здається з першого погляду. Владний, так. Але владні люди рідко запам'ятовують, скільки цукру ти кладеш у чай.

— Що це? — вона раптом нахилилася до екрана, де світився рядок логів, який щойно замигтів ледь помітно. — Давиде Олександровичу, подивіться.

— Давиде, — поправив він. — О цій порі й після пасти можна обійтися без по батькові.

— Подивіться, будь ласка, Давиде.

Він підійшов ближче. Їхні плечі майже торкнулися. Вона відчула запах кави, і ще чогось теплого, чужого й дивно спокійного. Показала на екран:

— Тут таймаут сесії. Він не скидається, якщо запит прийшов рівно на третій хвилині. Це не помилка в нашому коді, а конфлікт із бібліотекою. Вона робить повторний запит, а ми вважаємо його новим.

Давид мовчки прочитав. Потім ще раз. Потім перевів погляд на Дарину.