Сходи, кава й тімлід, який усе бачить

Розділ 3.

О 8:47 Дарина вже стояла біля підніжжя сходів, спітніла, захекана й дуже горда собою.

Двадцять три поверхи. Вона рахувала кожен, як рахують кроки до ешафоту. На дванадцятому вирішила, що це найдурніше рішення в її житті. На вісімнадцятому почала торгуватися з власними ногами. На двадцять третьому штовхнула двері плечем і ввалилася в коридор, мало не збивши з ніг чоловіка з картонною коробкою пончиків.

— Обережно! — він вправно підхопив коробку. — Пончики не винні, що ви запізнюєтесь.

— Я не запізнююся. Я навіть рано.

Він глянув на годинник, потім на неї, потім на її розчервоніле обличчя.

— Ви що, пішки йшли?

— Так.

— Усі двадцять три?

— Так.

— Навіщо?

Дарина відкрила рота й одразу його закрила. Сказати «бо мені наказав ваш бос» звучало дивно навіть у її голові.

— Для здоров'я, — нарешті видала вона.

Чоловік дивився на неї так, ніби вона щойно призналася, що п'є розчинну каву з водопровідної води.

— Я Макс, — він простягнув вільну руку. — Тімлід бекенду. Людина, яка завтра перевірить усе, що ти напишеш, і знайде в цьому щонайменше сім помилок.

— Сім? — перелякалася Дарина.

— Це оптимістична оцінка. Нова людина зазвичай видає десять. — Він посміхнувся, і вона помітила, що усмішка в нього добра, трохи втомлена, як у людини, що вже бачила всяке. — Не хвилюйся. Перші два тижні всі плачуть у туалеті. Це традиція.

— Утішив.

— Я намагався. Пончик?

Вона взяла з глазур'ю й одразу відчула, як тремтіння в ногах відступає. Макс провів її до відкритого простору, де стояли десятки столів із моніторами. Тут було гамірно: хтось сперечався про архітектуру, хтось гримав на принтер, в кутку стояла величезна дошка, списана стрілочками й іронічними коментарями.

— Це твоє місце, — він вказав на стіл біля вікна. — Найкраще. Зазвичай його займає тільки той, кому Давид Олександрович особисто сказав, що…

Він замовк, бо щось у виразі Даринки його насторожило.

— Що? — спитала вона.

— Нічого. — Макс примружився. — Просто цікаво. За чотири роки я бачив, як Давид особисто розподіляє місця рівно двічі. Один раз це була його сестра. Другий раз — інвестор з Берліна.

— Я ні те, ні інше, — швидко сказала Дарина.

— Ага, — протягнув Макс таким тоном, що вона ще раз пошкодувала про всі свої життєві вибори.

Вона сіла, ввімкнула ноутбук, який їй видали, і занурилася в налаштування. До одинадцятої встигла розібратися з репозиторієм, прочитати документацію й написати першу функцію. Макс, як і обіцяв, знайшов у ній шість помилок. Сьому він шукав п'ять хвилин, після чого визнав: «Ну, може, їх шість».

Дарина вирішила вважати це перемогою.

О пів на дванадцяту в залі стало дивно тихо. Розмови стишилися, хтось різко заглянув у монітор, хтось раптом зацікавився кавоваркою. Дарина підвела голову й побачила, що через зал йде Давид.

Темно-синя сорочка з закоченими рукавами, ніякого піджака. Він розмовляв з кимось із відділу, коротко киваючи, і всі, хто траплявся на шляху, мимоволі випростовувалися. Дарина відчула, що й сама сіла рівніше, хоча ніхто цього не просив.

Він пройшов повз її стіл. Не зупинився. Навіть не глянув.

Вона мала відчути полегшення. Але щось тихо опустилося всередині, як пустий ліфт. «Ну і добре, — суворо подумала вона. — Так навіть краще».

Через десять секунд на її столі з'явилася чашка. Чай. З лимоном. Поруч лежала записка на жовтому стікері, написана різким, швидким почерком: «Сходи прийняті. Хвалю. Але завтра можна ліфтом. Д.»

Дарина підвела очі. Давид уже стояв біля дверей свого кабінету спиною до залу й нібито вивчав щось у телефоні. Але його плечі дивно напружилися, ніби він чекав.

— Він ніколи не носить чай, — тихо промовив хтось над її вухом.

Вона підстрибнула. Макс стояв поруч із виглядом людини, що розкрила змову століття.

— Хіба що Олесі на день народження. І то один раз. — Він склав руки на грудях. — Дарино, ти точно не його сестра?

— Макс.

— Чи, може, ти дочка інвестора?

— Макс!

— Просто питаю. Для статистики.

Вона сховала стікер у кишеню джинсів так швидко, що це стало найкращим доказом її винуватості, і кинулася до клавіатури. Макс тихо засміявся й пішов, насвистуючи щось підозріло схоже на весільний марш.

Дарина дивилася на екран і не бачила жодного рядка коду. Чай парував, лимонна кислинка лоскотала ніс. Вона зробила ковток. Рівно два цукри.

«Це випадковість, — вирішила вона. — Людина запам'ятала замовлення. У нього, певно, феноменальна пам'ять».

Але де-небудь на задвірках розуму вже тихо клацнуло, як перший рядок нової програми, що працює, хоча ніхто не знає чому.