Співбесіда, якої не мало бути

Розділ 2.

Двадцять третій поверх виглядав як з рекламного буклета: скло, сталь, живі рослини в горщиках, що, здається, коштували дорожче за Даринину стипендію за рік. Вона ступала по підлозі так обережно, наче та могла її за щось засудити.

— Давиде Олександровичу! — з-за стійки вискочила дівчина з планшетом і виглядом людини, яка ніколи не спить. — Слава Богу! Ми вас шукали пів години. Охорона казала, що ліфт…

— Я в курсі, Олесю. — Давид вже накинув піджак, і той сів на ньому так, ніби нічого не сталося. — Скасуйте мої дзвінки на найближчу годину. І принесіть чаю. Міцного, з лимоном.

— А кави?

— Кава на потім. — Він глянув на Дарину. — Вам з цукром?

Вона розгубилася настільки, що відповіла чесно:

— З двома.

— З двома, — повторив він Олесі з такою серйозністю, ніби це був стратегічний документ.

Олеся перевела погляд на Дарину, потім на шефа, потім знову на Дарину. У її очах миготіли десятки запитань, але вона лише кивнула й зникла.

Кабінет Давида займав кут поверху. Дві стіни були суцільним склом, а за ними лежало вечірнє місто, розсипане вогнями. Дарина на мить забула, що боялася, і підійшла ближче до вікна.

— Висота вас не лякає? — спитав він за її спиною.

— Ні. Лякає тільки те, що зачинене й рухається.

— Логічно, — він сів за стіл, але не на крісло керівника, а на його край, ніби не міг вирішити, ким тут бути. — Отже, Дарино… Прізвище?

— Левченко.

— Дарино Левченко, ви щойно застрягли у ліфті з власником компанії, на якого прийшли дивитися, і не впізнали його. Це або дуже погано для вашого розвідницького хисту, або дуже добре для моєї анонімності.

— Я готувалася до співбесіди з технічним лідом, — сказала вона з гідністю. — На сайті не було вашого фото.

— Було. Дрібне. У розділі «Про нас». Три роки тому.

— Я не дочитала до розділу «Про нас».

— Чому?

— Бо вирішила, що нудні розділи нікому не потрібні.

Він мовчав секунду. Потім розсміявся. Коротко, трохи хрипко, ніби робив це нечасто. Дарина вперше за вечір відчула, що її серце б'ється не від страху, і одразу зляканим жестом вирішила цього не помічати.

— Добре, — він похитав головою. — Тоді почнемо. Є задача.

Він повернув до неї монітор, і Дарина побачила кілька рядків коду та коментар: «Працює, але ніхто не знає чому».

— Це з реального проєкту. Знайдіть, що тут не так.

Вона нахилилася ближче. Світле пасмо знову вислизнуло з хвоста й упало на щоку, але вона навіть не помітила. Світ звузився до екрана. Давид дивився не на код, а на неї: як вона насуплює брови, як ворушаться губи, поки вона мовчки читає, як пальці вже рефлекторно складаються так, ніби вона от-от почне друкувати.

— Тут витік пам'яті, — сказала вона нарешті. — І ще це «працює» тільки доти, доки масив малий. Коли даних стане більше, воно впаде. Тихо й дуже невчасно.

— Як в ліфті, — сказав Давид.

— Гірше. Тут нікому заспокоїти.

Він замовк. Вона не одразу зрозуміла, що сказала, а коли зрозуміла, відчула, як вуха наливаються жаром.

— Я не це… Тобто… Я мала на увазі… — вона зробила крок назад і зачепила кут стільця. Стілець повів себе, як ліфт: хитнувся й різко зупинився. Дарина замерла.

— Я не збираюся вас кусати, — спокійно сказав Давид. — Це не входить до умов співбесіди.

— Тоді що входить?

— Ваша відповідь на ще одне питання.

Вона вже не знала, чого чекати.

— Чому ви почали розмову в ліфті з вибачень, а закінчили діагнозом мого коду? — він склав руки на грудях. — Ви завжди так: спочатку ховаєтеся, а потім раптом кажете щось, від чого в кімнаті стає тихо?

— Я не… — вона зам'ялася. — Я не ховаюся. Я просто не хочу, щоб на мене дивилися, поки я помиляюся.

— А поки ви праві?

— Тоді можна дивитися, — пробурмотіла вона.

У двері тихо постукали, і Олеся внесла піднос із двома чашками.

— Чай, з лимоном, з двома цукрами, — урочисто промовила вона. — Давиде Олександровичу, вам окремо кави не принесли, але я, на всяк випадок… — Вона поставила третю чашку. — Не гнівайтеся.

— Олесю, я ж сказав: кава на потім.

— Це «потім» вже настало. Ви не їли з обіду.

Дарина зніяковіла, зловивши себе на тому, що ледь не всміхається. Давид же, навпаки, виглядав як людина, яку щойно публічно зловили на людяності.

— Дякую, Олесю, — сказав він крізь зуби. — Можете йти.

Коли двері зачинилися, він мовчки взяв чашку з кавою і зробив ковток. Дарина тримала свою обома руками. Чай був гарячий, міцний і солодкий рівно настільки, як вона любила. Вона не пам'ятала, щоб хтось колись питав її про це так серйозно.

— Ну що ж, — сказав він, відставляючи чашку. — Технічний тест ви пройшли. Тепер найважче.

— Є ще щось?

— Так. Завтра о дев'ятій ви маєте бути тут. Без запізнень. І, — його погляд зачепився за її очі, — по сходах, а не в ліфті. Я хочу перевірити, чи правда, що ви вмієте дотримувати слова.

— Я нічого не обіцяла.

— Ще ні, — сказав Давид. — Але ви вже майже погодилися.

Вона відкрила рота, щоб заперечити, і зрозуміла, що не може. Бо він мав рацію.